Мандруємо Тернопіллям: печерний храм у селі Монастирок
Монастирок — маленьке село в Борщівському районі, розташоване у надзвичайно мальовничій місцевості поблизу Касперівського каньйону. Кілометрів за десять звідти — легендарні підземні гіпсові печери Оптимістична та Вертеба. У давні дохристиянські часи в цих місцях існував язичницький храм, де здійснювали свої священні ритуали волхви. Згодом, у ІХ ст., тут оселилися ченці-відлюдники.
Дослідники-археологи вважають, що печерний храм витесано в природному гроті, який утворився завдяки вивітрюванню вапняку. Розташована церква-печера на висоті 80-ти метрів над рівнем вод Серету.
Приміщення печерного храму — невелика кімната, де стоять підставки з піском для свічок і престол з двома ангелами-фігурами, що склали руки в молитві й підняли очі до Бога. А у центрі вівтаря — лик Ісуса Христа. Власне, це і є реліквія церкви-печери, з якою пов’язано ряд легенд та переказів. Вони стверджують, що образ у печері — нерукотворний. Ченці, які прийшли свого часу сюди, фарбою надали йому виразності. У комуністичні часи лик намагалися замалювати вапном, але зображення все одно виступало на кам’яній стіні. Сьогодні його називають єдиним ликом Христа з заплющеними очима, які він закрив начебто тому, що не міг споглядати численні людські гріхи. Водночас, серед паломників існує переконання, що щирі молитви біля цього образа допомагають спокутувати найтяжчі гріхи.
Є поряд й інші об’єкти, яким приписують надприродну силу. Тут, приміром, вода, що три дні простояла у хрестоподібному заглибленні жертовного каменя, теж здатна зцілювати. Одній дівчині, яка щиро в це вірила, вмивання такою водою допомогло позбутися сліпоти.
Тривалий час ця обитель у скелі слугувала для потреб ченця-самітника, а відтак стала монастирським храмом. Один з представників магнатського роду Потоцьких заснував тут 1600 року Свято-Воздвиженський монастир отців-василіан. До речі, цей рік став першою письмовою згадкою про село Монастирок. Що ж до самого монастиря, то в другій половині XVII ст. він зазнав руйнувань від козаків, аж майже за дев’яносто років його відновили. Нині тут можна побачити відновлені келії з надбудованою зверху капличкою, хоча ченців немає.
За кілька метрів від келій стоїть старенька мурована церква (ХVІІІ ст.), яка постала на місці дерев’яної, що згоріла 1530-го року. Через віки дійшов переказ, що у тому вогні вціліла ікона Божої Матері. Коли минути церкву й келії, перед очима постане дзвіниця й увагу привернуть дерев’яні хрести. Це — Хресна дорога. Кожен із цих хрестів, так би мовити, закріплений за якоюсь сільською родиною, а може й за родом.
У цій місцині надзвичайно красиві краєвиди: каньйон, густо порослий лісом та долина річки Серет. Таких місць як Монастирок, у нашій країні, та й мабуть, і в Європі майже немає. Воно притягує до себе і мандрівників, і пересічних людей, і глибоко віруючих, і біоенергетиків… Тут панує позитивна енергія. Тут — відгомін давнього минулого і світ сучасний.
