Мандруємо Тернопіллям: Зарваницький духовний центр
Зарваницький духовний центр − всесвітній марійський відпустовий центр, одна з найбільших подільських святинь Української греко-католицької церкви. Розміщений у мальовничому селі Зарваниця Тернопільської області.
Археологічні знахідки засвідчують, що на території, де розташоване нинішнє село, жили люди ще в часи Трипільської культури та пізніших періодів. Перша писемна згадка про Зарваницю датується 1458-им роком. Цю назву село отримало, за народними переказами, з появою чудотворної ікони Божої Матері. Трапилося це 1241-го року, коли Київ особливо потерпів від нищівного нападу монголо–татарської орди. Тоді, рятуючи життя, вирішив шукати більш спокійних місць і монах–самітник. Лише Богом підказані дороги привели його в затишну мальовничу долину, оточену рікою та густим лісом. У тому лісі, біля джерела, і приліг знесилений монах відпочити.
Приснився йому незвичайний сон: наче сама Матір Божа з’явилася та подала йому, як допомогу, край свого покривала–омофора. Коли ж монах прокинувся, то побачив справжнє диво: у стовпі сліпучого світла над джерелом висіла у повітрі ікона Богородиці з маленьким Ісусом на руках. Як найдорожчий дар, прийняв він ту ікону, а коли напився води з джерела й обмився в ньому, то відразу відчув себе здоровим і повним сили. На тому місці святий чоловік і заснував спочатку печерний монастир, а потім і храм, серцем якого стала дарована з небес ікона. Місцевість же, де його «зарвав», тобто зборов, сон, назвав Зарваницею.
Відтак виявилось, що той образ і вода з джерела, над яким він з’явився − цілющі, й рятують від багатьох недуг. Чутки про це швидко розійшлися навколишніми поселеннями і до диво-місця потягнулися люди. За одним із переказів, у Зарваниці зцілився брат короля Данила Галицького Василько Романович, князь Теребовлянський. Важко захворівши, він уже лежав мало не при смерті, коли піддані повідомили про чудотворну Зарваницькі ікону та воду. Князь тут же наказав доставити їх, але посланці повернулись з порожніми руками й твердою відповіддю монаха, що якщо князь хоче видужати, то мусить сам прийти до Богородиці. Василька принесли до ікони на ношах, а пішов він звідти своїми ногами. З вдячності князь збудував у лісовому урочищі дерев’яний храм, знищений потім монголо–татарами.
Але найбільше постраждала Зарваниця вже за радянської влади. Храм тоді перетворили на склад, зведену над цілющим джерелом каплицю підірвали, а саме місце засипали сміттям й обгородили колючим дротом. Атеїстична влада навіть виставляла деякий час міліцейські пости, щоб перешкодити прочанам іти до чудотворного місця, однак віра була сильнішою. Почався особливий, ще навіть повністю не досліджений, період діяльності Української греко–католицької церкви. Її священики відправляли служби підпільно, у лісі, чи в оселях найсміливіших селян, піддаючи великому ризику й себе, і близьких. Щоб набрати цілющої води, люди проповзали під колючим дротом, у маленьких пляшечках переправляли її таємно землякам, ув’язненим у сибірських таборах.
Відродження паломницького центру розпочалося одразу з державною незалежністю України, з часу виходу Української греко-католицької церкви з підпілля. Вже 1991-го року біля джерела відбудували капличку, відремонтували зруйновану церкву та спорудили біля неї велику каплицю, в якій під час відпустів відправляють Богослужіння, а також Хресну дорогу. За короткий час тут постав величний собор, а напроти нього, в центрі майдану, звели архітектурну композицію іконі Зарваницької Матері Божої, яку увінчує корона з хрестом. Постала також чотириярусна дзвіниця, висота якої разом з хрестом — 75 м. Між нею та собором вимурували бювети, де вода з джерела витікає у 30 струмків. Над самим джерелом теж збудували каплицю. На березі Стрипи, неподалік Надбрамної церкви Благовіщення, відкрили купіль св. Анни, що призначена для оздоровчих купань. Різноманітні мистецько-духовні заходи проводять на Співучому полі. Словом, кожен з приїжджих знайде тут не лише духовний спокій, можливість помолитися, посповідатися, а й оглянути зразки сакрального мистецтва. У селі також насипано символічні могили українським січовим стрільцям і воякам УПА, встановлено пам’ятний хрест на честь скасування панщини 1848-го року. В сільській старій хатині розмістився краєзнавчий музей українського побуту та культури.
Певне символічне значення має і Хресна дорога, збудована вихованцями Тернопільської духовної семінарії імені Патріарха Йосипа Сліпого у 1991-му році. Це було втілення одного з проектів владики-ісповідника Микити Будки.
Розпочинається вона неподалік дзвіниці та тягнеться вгору посеред лісу. На кожній із чотирнадцяти стацій – однотипні каплиці, що уособлюють монолітну конструкцію, увінчану хрестом. У нішу вкладено керамічний рельєф з відповідним сюжетом Страстей Христових. Хресна дорога по-своєму унікальна, оскільки має звивисту траєкторію з повільним підйомом. Це справляє враження, ніби піднімаєшся на Голгофу разом з Христом. Закінчується вона штучним гротом, який символічно відтворює Гріб Господній, та каплицею Христового Воскресіння.
Зарваниця є також центром духовного вишколу. Тут відбуваються реколекції – духовні вправи для священиків, семінаристів, катехитів, християнських родин. Для молоді зведено спеціальний релігійний центр. А школярі під час літніх канікул відпочивають і духовно збагачуються у дитячих таборах. Протягом літа у зарваницьких таборах відпочивають до трьох тисяч дітей з усієї України. Також у духовному центрі розташований сиротинець, будинок для людей похилого віку, школа мистецтв, центр медичної реабілітації, музей давнини, дитяча недільна школа, музична, хорова, літературна студії та студії народних ремесел, лікарня. Центр робить вагомий внесок у розвиток національної духовності.
Зарваниця завжди була місцем всенародної прощі. Щорічно її відвідують сотні тисяч віруючих з усієї України, багатьох європейських країн, Америки й Австралії, християни різних конфесій. Сьогодні Зарваниця постає перед прочанами оновлена, у своєму найвищому розквіті. У новому тисячолітті вона є осередком зміцнення християнського духу, єднання людей із Богом в імʼя розбудови соборної України.
