Після закінчення навчання С. Будного хотіли залишити в Чернівцях – пропонували роботу в одній із шкіл та редакції обласної газети. Але Степан відмовився. Удома його чекала самотня мати. Повернувся у рідний Струсів. Спочатку вчителював у Кровинківській семирічці. А згодом перейшов працювати у редакцію струсівської районної газети “Червоні зорі”. Одночасно викладав українську мову і літературу у вечірній школі.

У березні 1958 р. в Тернополі відбувся вечір-зустріч з П. Тичиною. Тут Степан прочитав свій вірш “Звертання до Марічки” й отримав благословення від Поета.

Та жорстока доля надто мало виділила С. Будному часу для життя, для радості й праці. Невиліковна хвороба прийшла несподівано. Степан потрапив у Тернопільську обласну лікарню. Там, в онкодиспансері, він вступив у нерівний бій із страшною недугою. В безсонні ночі, у перервах між операціями створив більшу частину свого творчого доробку.

У часи тяжкої недуги поет звертався до Лесі Українки, вчився у неї мужності, нескореності, називав її своєю незрадливою учителькою.

Степан Будний помер 22 червня 1958 р. Похований у Струсові.

Посмертно видано книги С. Будного “Людина до сонця йде” (1961), “Поезії” (1972), “Син землі” (1997).

У Тернополі його іменем названа обласна літературно-мистецька премія. Посмертно, у 1991 р. С. Будний був прийнятий у члени Спілки письменників України. У Струсові, на батьківщині поета, в середній школі, яка носить його ім’я, 26 жовтня 1991 р. відкрито музей.

Поетичний доробок Степана Будного не такий уже й великий, але без нього не можна уявити своєрідність української поезії кінця 50-х – початку 60-х років XX століття. Він збагатив нашу лірику новою тематикою, новими жанрами й інтонаціями. Поет створив неповторний тип ліричного героя, яскраво виразив дух гуманізму, свободи, волі до життя, і в цьому сила його поезії. Виступав також з перекладами віршів, прозових творів, літературно-критичними статтями. Його твори перекладали білоруською, молдавською, польською, російською та іншими мовами.