БАРАНЕЦЬ Ярослав Дмитрович
(12. 08. 1941 р., с. Присівці, нині – Зборівської міської громади Тернопільського району – 03.09.2020 р., м. Тернопіль)
фінансист, громадський діяч.

Народився 12 серпня 1941 року в с. Присівці, що на Зборівщині. 55 років віддав фінансовій сфері 

Депутат Тернопільської обласної ради (від 2002 р.), Почесний громадянин Тернопільської області (2016 р.).

У 1968-му закінчив економічний факультет Львівського державного університету. Спеціальність – «Економіст».

1962–1970 рр. – працював у  Почаївському та Зборівському відділеннях Держбанку;

1970–1981 рр. – завідувач Зборівського районного фінансового відділу;

1981–1987 рр. – заступник завідувача фінансового відділу виконкому Тернопільської обласної ради народних депутатів;

1987–1989 рр. – начальник Тернопільського обласного управління Агропромбанку;

Від квітня 1989 р. – начальник головного фінансового управління Тернопільської обласної державної адміністрації, старший інспектор відділів соціально-економічного розвитку та бюджетного планування й аналізу виконання програм та бюджету обласної ради.

Загалом 55 років віддав фінансовій сфері.

Неодноразово обирався депутатом Зборівської районної ради.

У 2002–2006 рр. – депутат Тернопільської обласної ради, голова постійної комісії з питань бюджету.

Навіть на заслуженому відпочинку надавав консультації та поради фахівцям бюджетної та фінансової сфер.

Став першим жителем краю, кого удостоїли звання «Почесний громадянин Тернопільської області», яке присвоєне за вагомий внесок у формування та реалізацію бюджетної політики в області.

Вільні хвилини проводив за книжкою або на дачі.

КАПІНОС Олександр Анатолійович
(псевдо «Кремінь»; 10.03.1984 р., с. Дунаїв Кременецької міської громади Кременецького району – 19.02.2014 р., м. Київ)
фермер, громадський активіст, учасник Революції Гідності, член партії ВО «Свобода», Герой України (посмертно).

Народився 10 березня 1984 року в селі Дунаїв Кременецького району.

У 2001 році зі золотою медаллю закінчив Дунаївську ЗОШ І-ІІІ ступенів, вступив до Українського державного лісотехнічного університету в Львові (сьогодні – Національний лісотехнічний університет України). У 2006-му отримав диплом спеціаліста з відзнакою за спеціальністю «Технологія деревообробки».

Як один із кращих випускників був на стажуванні у Польщі, потім два роки за контрактом працював на Вінницькому деревообробному комбінаті. У 2008–2009 роках був керівником громадської організації патріотичного спрямування «Сколоти» у Вінниці.У 2009 році повернувся на Тернопільщину та став фермером. 

Очолював громадську організацію «Патріот Волині».

Грав на гітарі, баяні. У 27 років почав опановувати гру на бандурі, планував власноруч виготовити цей інструмент і кобзарювати по селах. Цікавився філософією, історією та культурою України, записував старовинні українські пісні та народні звичаї. І у Вінниці, і в рідному Дунаєві, і в навколишніх селах – Савчинцях та Куликові – організовував Шевченківські дні, фестивалі народної пісні, вечорниці, різноманітні свята.

У 2004 році був активним учасником Помаранчевої революції.

Щороку приїздив до Києва на Покрову та брав участь у маршах УПА.

Ініціював зведення памʼятника Шевченку в Дунаєві. Першим виступив за зняття радянської символіки у рідному селі. Організував спортивний клуб і власним коштом та силами облаштовував його. Власноруч спорудив у селі Куликів пам’ятник «Борцям за незалежність України». Займався фермерством та відродженням рідного села. Був волонтером літніх таборів для дітей-сиріт України.

Від 4 липня 2012 року брав участь у акції на захист української мови, що відбувалася у Києві біля Українського Дому. Був одним із тих, хто оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка. Голодував упродовж 12 днів.

У 2013 році прибув до Києва наприкінці листопада, коли тільки розпочався Євромайдан. Після створення Самооборони Майдану став ройовим 35-ї сотні «Волинська Січ» із псевдо «Кремінь».

Ввечері 18 лютого 2014 року отримав поранення голови під час атаки силовиків біля барикади поблизу Будинку профспілок. Вранці 19 лютого 2014 року помер. Похований у рідному Дунаєві.

Нагороди:

- звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка»(посмертно);

- почесна медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно);

- Грамота Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно);

Ім’я та портрет Олександра Капіноса викарбувано на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві, а також на Меморіалі Героїв Небесної Сотні у Львові. 

ГОЛОДНЮК Устим Володимирович 
(12. 08. 1994 р., м. Збаража Тернопільського району –20.02.2014 р., м. Київ)
учасник Євромайдану, боєць 38-ї сотні самооборони Майдану, Герой України (посмертно).

Народився 12 серпня 1994 року в Збаражі. З дитинства захоплювався історією України, малюванням.

Навчався у Збаразькій ЗОШ № 2. У школі однокласники жартома називали його Устимом Кармелюком.

У 2011 році закінчив Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут (3 рота, 2 взвод). Навчався у Бережанському агротехнічному інституті на третьому курсі.

На Майдан поїхав 21 листопада 2013 року. Спершу був волонтером Демократичного Альянсу, збирав ліки, харчі, теплі речі для повсталих. Згодом став бійцем Народної самооборони. Спочатку належав до 1 (що мужньо змагалась із «Беркутом» у боях на вулиці Грушевського), потім до 19 (яка була розбита в Маріїнському парку), далі – до 38 сотні Народної самооборони Майдану. Постійно був у найгарячіших точках силових протистоянь, ризикував своїм життям.

Під час нападу силовиків 30 листопада був сильно побитий, але згодом знову повернувся на Майдан.

Загинув 20 лютого 2014 року внаслідок вогнепального поранення у голову, коли разом з іншими майданівцями пішов у наступ вгору по вул. Інститутській. Куля снайпера пробила голубу миротворчу каску, увійшла йому в потилицю і вийшла над правим оком.

Похований у Збаражі. Іменем Устима названа його 38 сотня. 18 лютого 2015 року на його могилі освятили справжній козацький хрест із фрагментами бруківки, якою захищали київський майдан.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно);

- почесна медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно);

- Грамота Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Збаража» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Бережани» (посмертно).

Іменем Устима Голоднюка названо сквер у Бережанах.

Серед державних стипендій найкращим молодим вченим за вагомий внесок у розвиток демократичних та гуманістичних цінностей у сфері науки і освіти та зміцнення міжнародного авторитету України Кабінет Міністрів України заснував стипендію імені Устима Голоднюка.

31 серпня 2014 року на фасаді Відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України «Бережанський агротехнічний інститут» відкрили пам'ятну дошку Устимові Голоднюку.

1 вересня 2014 року відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь Устима Голоднюка на стіні Збаразької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2 імені Івана Франка та експозиції, приуроченої Героям Небесної сотні у шкільному музеї. Пам'ятний знак виготовлений львівськими майстрами на добровільні пожертви студентів і викладачів навчального закладу.

19 травня 2017 року в Збаразькому замку  встановили погруддя наймолодших героїв Небесної сотні Устима Голоднюка та Назарія Войтовича. На початку серпня у Збаражі щороку відбуваються спортивні турніри з футболу, волейболу і гирьового спорту «Героям – слава!», присвячені пам'яті Устима Голоднюка та Назара Войтовича.

ВОЙТОВИЧ Назарій Юрійович
(02.06.1996 р., с. Травневе Збаразької міської громади Тернопільського району 20.02.2014 р., м. Київ)
учасник Євромайдану, студент Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу, Герой України (посмертно).

Народився 2 червня 1996 року в с. Травневе, що на Збаражчині. Був єдиною дитиною у батьків.

Закінчив Травненську ЗОШ І-ІІ ступенів. Навчався на третьому курсі відділення дизайну Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу. Любив живопис, цікавився історією України, геральдикою.

Коли у листопаді 2013 року почалися студентські виступи за євроінтеграцію України, брав в них активну участь. Назара щодня можна було побачити на тернопільському Театральному майдані серед мітингуючих студентів.

Увечері 19 лютого вирушив до Києва. То була його перша й остання поїздка. Пробув на Майдані близько трьох годин. Загинув вранці 20 лютого на вул. Інститутській. Снайперська куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет. Тіло загиблого перенесли до Михайлівського Золотоверхого собору.

На момент загибелі Назар Войтович ще не досягнув повноліття – йому було лише 17 років…

Похований 22 лютого 2014 року у селі Травневе.

23 травня у Збаражі люди висадили три тисячі троянд у пам’ять про двох наймолодших героїв Небесної Сотні зі Збаражчини. В рідній школі хлопця відкрили куток пам’яті героя Небесної сотні, де зберігаються малюнки, речі, які були з ним на Майдані.

У Тернопільському кооперативному торговельно-економічному коледжі студенти й викладачі облаштували Куток пам'яті Назарія Войтовича.

15 листопада 2017 року Кабінет Міністрів України заснував стипендію імені Назарія Войтовича – це одна з державних стипендій найкращим молодим вченим за вагомий внесок у розвиток демократичних та гуманістичних цінностей у сфері науки і освіти та зміцнення міжнародного авторитету України.

До річниці загибелі хлопця у школі відкрили музей пам'яті Героя, де зібрали його картини, атрибути з київського Майдану. Батько Назара намалював на всю стіну картину про Майдан.

Відтепер школа села Травневе носить ім'я Назарія Войтовича, на фасаді навчального закладу встановлено барельєф убитого снайпером хлопця, а також поблизу школи односельці звели Пагорб Гідності Героя «Небесної Сотні».

24 лютого 2015 року на фасаді Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу відкрили пам'ятну дошку. Автор барельєфа – скульптор Роман Вільгушинський.

19 травня 2017 року в Збаразькому замку  встановили погруддя наймолодших героїв Небесної сотні Назарія Войтовича та Устима Голоднюка.

На початку серпня у Збаражі щороку відбуваються спортивні турніри з футболу, волейболу і гирьового спорту «Героям – слава!», присвячений пам'яті Устима Голоднюка та Назарія Войтовича.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно);

- почесна медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно);

МОЙСЕЙ Василь Михайлович
(27.03.1992 р., с. Зубрець Бучацької територіальної громади Чортківського району – 20.02.2014 р., м. Київ)
громадський активіст, учасник Євромайдану на псевдо «Крук», студент, націоналіст, член ВО «Свобода».

Народився 27 березня 1992 року у селі Зубрець, що на Бучаччині. В 2008 році закінчив 9 класів Зубрецької середньої загальноосвітньої школи. У 2008 році переїхав до Івано-Франківська. В 2010 році закінчив середню загальноосвітню школу №21 міста Івано-Франківська.

Від 2010 року навчався на факультеті соціальних комунікацій і реабілітації Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна» за напрямом підготовки «Здоровʼя людини». Активно займався спортом, любив подорожувати та організовував туристичні походи, найдужче любив мандрувати Карпатами. Був членом міської організації «Свобода».

Взимку 2013–2014 років брав активну участь у Революції Гідності. Був членом 35 сотні Самооборони «Волинська Січ», мав псевдо «Крук». В останній раз приїхав на Майдан в ніч з 18 на 19 лютого 2014 року. Був в перших рядах, на барикадах.

Вранці 20 лютого на вулиці Інститутській отримав вогнепальне поранення снайперською кулею в грудну клітку. Помер у лікарні Києва.

23 лютого 2014 року похований на Меморіальному комплексі «Вічна Слава» у Луцьку.

24 березня 2015 року на фасаді школи № 21 в Івано-Франківську відкрили анотаційну дошку Герою Небесної Сотні Василю Мойсею. 27 березня 2015 року у Луцьку на фасаді будинку, де жив Герой, встановлено меморіальну дошку. На честь Василя Мойсея перейменували частину Проспекту Перемоги у Луцьку.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка»;

- Медаль «За жертовність і любов до України»;

- почесна медаль «За жертовність і любов до України» (посмертно);

- Грамота Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно);

- Почесний громадянин міста Луцька (посмертно).

КОСТЕНКО Ігор Ігорович
(31. 12. 1991 р., с. Зубрець Бучацької територіальної громади Чортківського району – 20.02. 2014 р., м. Київ)
журналіст, студент-географ, активіст Євромайдану, дописувач української Вікіпедії.

Народився 31 грудня 1991 року у селі Зубрець тоді Бучацького району. Навчався у загальноосвітній школі рідного села. У 2009 році закінчив Бучацький колегіум імені святого Йосафата, далі вступив до Львівського університету ім. І. Франка на географічний факультет за спеціальністю «Менеджмент організацій». Був одним із найкращих студентів факультету. Паралельно з навчанням працював журналістом видання «Спортаналітика».Ініціатор створення україномовного спортивного інтернет-видання «аllsport24.com». Захоплювався футболом, боксом, хокеєм, вів здоровий спосіб життя.

Активний дописувач української Вікіпедії: за два з половиною роки написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. Виступив з ідеєю проведення Вікіфлешмобу, запросивши в певний день якомога більшу кількість українців написати нові статті до Вікіпедії. На жаль, ця ідея була реалізована лише після смерті Ігоря – Вікіфлешмоб, присвячений його пам’яті, відбувся 27 квітня 2014 року .

Із перших днів брав активну участь у подіях Євромайдану. Стояв у ніч на 30 листопада, коли розганяли студентів. 18 лютого 2014 року разом з іншими львівськими студентами поїхав до Києва на Євромайдан. Був одним з тих, хто почав будувати барикади.

Трагічно загинув 20 лютого під час протистояння на вулиці Інститутській. Тіло знайшли біля Жовтневого палацу. В Ігоря влучили дві кулі: одна – в голову, а друга – в груди. Похований 23 лютого 2014 році в рідному Зубреці.

15 травня 2014 року на географічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка відбулось урочисте відкриття меморіальної аудиторії імені героя Небесної сотні Ігоря Костенка.

10 серпня 2014 року в Лондоні на церемонії закриття щорічної конференції «Вікіманія» співзасновник Вікіпедії Джиммів Вейлз оголосив Ігоря Костенка вікіпедистом 2014 року. Герой Небесної сотні став першим українцем у світі, який удостоєний такого звання.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно);

- медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно);

- відзнака «У твоєму імені живу» за «самопожертву в ім'я України»;

- «Найкращий освітянин року» (посмертно) за версією Всеукраїнського громадсько-політичного тижневика «Освіта».

18 лютого 2015 року на стіні Бучацького колегіуму імені святого Йосафата відкрили меморіальну дошку Ігореві Костенку.

20 лютого 2018 року в дворі географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, де навчався Ігор Костенко, урочисто відкрили та освятили пам'ятник герою Небесної сотні.

СЛОБОДЯН Тарас Ігорович
(10. 12. 1982 р., м. Тернопіль – кінець грудня 2013 р. – початок січня 2014, поблизу Сум, похований у рідному місті)
учасник Революції Гідності. Герой України (посмертно).

Народився 10 грудня 1982 року у Тернополі в інтелігентній родині, мати працювала вчителькою, батько – державним службовцем.

У 1990-2000 роках навчався у Тернопільській середній загальноосвітній школі № 12 (нині – Тернопільський навчально-виховний комплекс «Школа-колегіум Патріарха Йосифа Сліпого»), яку закінчив із золотою медаллю.

У 2000-2005 роках навчався у Тернопільській академії народного господарства (нині – Тернопільський національний економічний університет) на факультеті міжнародних відносин, у 2005 році – диплом магістра з відзнакою за спеціальністю «Міжнародна економіка» та спеціалізацією «Міжнародний туризм», захистивши магістерську роботу на тему «Перспективи розвитку туризму в Україні». Виступав на конференціях, писав наукові роботи, друкувався у збірниках університету.

Після закінчення магістратури з 26 січня 2006 по 16 жовтня 2009 року працював методистом англомовної програми з міжнародної економіки та туризму при факультеті міжнародного бізнесу та менеджменту Тернопільського національного економічного університету. Невдовзі вступив до аспірантури, після закінчення якої готувався до захисту кандидатської дисертації. Брав активну участь у діяльності військово-патріотичного клубу при Університеті. В серпні 2013 року вирішив поїхати на роботу до Києва.

З початком Революції Гідності приєднався до мітингувальників на Євромайдані. Наприкінці грудня 2013 року був викрадений з Майдану і закатований на Сумщині. Його тіло знайшли 1 березня 2014 року у лісосмузі на околиці міста Суми, зі слідами численних побоїв.

Похований у Тернополі на Микулинецькому цвинтарі.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно);

- почесна медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно);

- Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).

Ім'я та портрет Героя викарбувані на меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на вулиці Інститутській.

СТАЮРА Володимир Іванович
(19.06.1966 р., с. Буцнів Тернопільського району – 26. 08. 2017 р., Єгипет)
інженер, підприємець, меценат, волонтер, політик, військовик, громадський діяч.

Народився 19 червня 1966 року в селі Буцнів Тернопільського району. Закінчив місцеву школу, а в 1993 році – Тернопільський приладобудівний інститут, нині – Тернопільський національний технічний університет ім. І. Пулюя. Працював слюсарем контрольно-вимірювальних приладів на ВО «Оріон» (1986–1994 рр.), інженером ТОВ «Біттер» ЛТД, заступником директора ТОВ «Озон».

Від 1997 року – приватний підприємець, 1999 – директор ПП «Партнер», 2007 – директор ТОВ «Тернопільська інвестиційна компанія «Галичина», 2009 – голова благодійного фонду «Фундація українських меценатів».

Активіст національно-визвольного руху від кінця 1980-х. Брав активну участь у створенні «Народного Руху», очолював осередок «Просвіти» на заводі «Оріон». Долучився до створення в Тернополі товариств «Меморіал» та «Вертеп». 

29 квітня 1990 року підняв перший національний прапор над Тернопільською міською радою, а у 2013-му – червоно-чорний на будівлі Тернопільської облради.

У 2009 році став депутатом Тернопільської обласної ради від Всеукраїнського об'єднання «Свобода». З грудня 2012 року очолив Тернопільську обласну організацію ВО «Свобода».

Учасник Помаранчевого, «Мовного» Майданів.

Активний учасник Революції Гідності в Києві та координатор революційного руху в Тернополі ‒ керівник Штабу національного спротиву. 30 січня 2014-го обраний головою новоствореного виконавчого комітету Тернопільської обласної ради.

З початком московсько-української війни став волонтером і добровольцем. Спершу був добровольцем у батальйоні «Січ», у 2015-му долучився до Окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ», вступив на військову службу. У підрозділі отримав позивний «Кеп», був заступником командира, виконував обов'язки керівника роти під час бойового чергування підрозділу під Донецьким аеропортом. Згодом, пройшовши 3-місячні курси, отримав офіцерське звання «молодший лейтенант».

За результатами місцевих виборів 25 жовтня 2015 року став депутатом Тернопільської міської ради від ВО «Свобода». Голова постійної комісії міської ради з питань місцевого самоврядування, законності, правопорядку, регламенту та депутатської діяльності.

Досліджував історію України та рідної Тернопільщини. Співавтор книги «Віра і воля», що вийшла друком у 2017 році. Розвідка присвячена останньому бою УПА на території Тернопільщини, що відбувся 14 квітня 1960 року.

Захоплювався дайвінгом, моржуванням, зброєю. Любив подорожувати. Учасник етнографічної експедицій Тернопільщиною в 1990, 1991 та 1992 роках.

Серце Володимира Стаюри зупинилося 26 серпня 2017 року. Похований 1 вересня на Микулинецькому кладовищі.

«Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

ПІДРУЧНИЙ Дмитро Володимирович
(05.11. 1991 р., с. Острів Тернопільського району)
біатлоніст, чемпіон світу, чемпіон Європи, чемпіон та призер Зимової Універсіади, призер чемпіонатів Європи з біатлону, учасник та призер етапів кубка світу, учасник збірної України з біатлону на Зимових Олімпійських іграх у Сочі в 2014 році та на Зимових Олімпійських іграх у Пхьонхані в 2018 році, капітан чоловічої збірної України з біатлону, перший українець, який став чемпіоном світу з біатлону серед чоловіків.

Зростав у сім'ї професійних спортсменів. Батьки Володимир та Марія Підручні були майстрами спорту з лижних перегонів.

Свій шлях у спорті розпочав із греко-римської боротьби, згодом перейшов у секцію з лижних перегонів. Близько трьох років займався лижним бігом, виграв чемпіонат району, чемпіонат області. Кар’єру в біатлоні юнак розпочав у 2005 року, а вже в 2012-му увійшов до складу збірної України.

У Кубку світу дебютував в сезоні 2012/2013, провівши кілька етапів. Через рік, зайняв високе шосте місце в спринті в м. Хохфільцені (Кубок світу) і потрапив у квіткову церемонію. У 2013-му виборов золото на зимовій Універсіаді в Трентіно у мас-старті. Також на цих змаганнях здобув срібло в змішаній естафеті та бронзу в спринті.

У 2014-му дебютував на Олімпіаді в Сочі, де в індивідуальній гонці на 20 км він фінішував 55-им, а у складі естафетної команди став дев’ятим. У сезоні 2014/2015 зайняв третє місце з командою в змішаній естафеті у естонському місті Отепяя (чемпіонат Європи).

У березні 2019-го вперше в історії вітчизняного біатлону виграв золоту нагороду на чемпіонаті світу в Швеції. Йому підкорилася гонка переслідування.

16 травня 2019-го отримав звання «Заслужений майстер спорту України».

Капітан чоловічої збірної України з біатлону, чемпіон світу Зимової універсіади, призер чемпіонатів Європи з біатлону, учасник та призер етапів Кубка світу з біатлону. Один з лідерів українського біатлону.

АНДРУНИК Петро Петрович
(16.06.1982 р., смт Мельниця-Подільська Чортківського району – 25.12.2014 р., с. Новотошківське Попаснянського району Луганської області)
солдат 3 бригади оперативного призначення Національної Гвардії України, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

У 1999 році закінчив Мельнице-Подільську школу, відтак навчався у Кам'янець-Подільському ПТУ № 26, що на Хмельниччині. Здобув фах монтажника санітарно-технічних систем і устаткування.

Захоплювався спортом і мисливством. Займався підприємницькою діяльністю спочатку в Кам’янець-Подільському, потім – у Мельниці-Подільській.

Учасник Революції Гідності. Доброволець. Від вересня 2014-го – мобілізований до лав ЗСУ. Служив у 3 бригаді оперативного призначення Національної Гвардії України. Звання – солдат. Посада – водій.

У зоні бойових дій познайомився з медсестрою, 1 січня 2015-го планували одружитися.

Уранці 25 грудня 2014 року виконував бойове завдання – доставляв паливно-мастильні матеріали. Поблизу села Оріхове Попаснянського району Луганської області, його автомобіль КрАЗ наїхав на фугас і підірвався. Воїн отримав травми, несумісні з життям.

Похований на цвинтарі смт. Мельниця-Подільська, що на Борщівщині.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

На фасаді загальноосвітньої школи, у якій навчався Герой, на його честь встановлено меморіальну дошку.

Вшанований у меморіальному комплексі «Зала пам’яті», в щоденному ранковому церемоніалі 25 грудня.

БАС Павло Іванович
(1 липня 1988, м. Тернопіль –7 січня 2015, с. Гранітне біля Маріуполя Донецької області)
український військовик, боєць полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Почесний громадянин міста Тернополя (2015) та Тернопільської області (2022, посмертно).

Активний учасник фан-руху «Ниви» (Тернопіль) під прізвиськом «Сільодка».

Закінчив Тернопільську ЗОШ № 12, навчався в Тернопільському комерційному інституті за спеціальністю товарознавця, але залишив навчання. Пішов працювати, щоб допомагати родині. Працював на різних роботах, робив ремонти. Кілька разів їздив на Майдан до Києва.

На передовій був близько трьох місяців. Загинув у різдвяну ніч 7 січня 2015 під час обстрілу з РСЗВ «Град» у с. Гранітне біля Маріуполя.

Захоплювався музикою, добре грав на гітарі та співав, малював мультиплікаційні анімації. Був прихильником тернопільської футбольної команди «Нива», не пропускав жодного матчу.

Поховали Павла Баса 11 січня на Микулинецькому цвинтарі біля могили матері.

Нагороди:

- почесний громадянин міста Тернополя (2015) та Тернопільської області (26 серпня 2022, посмертно).

11 січня 2016 року на будинку в Тернополі, де мешкав Павло Бас, встановили пам'ятну дошку.

БАШТА Олександр Ілліч
(16.05. 1961 р., м. Стрий, Львівська область – 10.10.2019 р., м. Тернопіль)
спортсмен, громадський діяч, політик, експерт, колекціонер. Майстер спорту України. Член ВО «Свобода». Автор мініатюрних бронзових фігурок воїнів УПА «Армія нескорених».

Народився 16 травня 1961 року у Стрию, що на Львівщині.

У 1978-му закінчив Оренбурзьку ЗОШ. Від серпня 1981-го до листопада 1986-го навчався у Балашовському вищому військовому училищі льотчиків. Отримав диплом за спеціальністю «льотчик-інженер». Із грудня 1986-го по листопад 1988-го служив в армії на посаді льотчика.

1989-1992 роки – навчався на кафедрі фізичного виховання у Тернопільському педагогічному інституті (нині – Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка). Працював тренером з тенісу.

24 серпня 1992 року, виконуючи політ на параплані, отримав травму хребта, що призвела до інвалідності. Мав статус інваліда I групи. Відтоді пересувався на візку, проте продовжував вести активний спосіб життя, займався важкою атлетикою, брав участь в обласних змаганнях серед людей з обмеженими можливостями. Моржував. Уперше в ополонку пірнув 19 січні 2018-го.

Від 1995 року – громадський дія.

Із 1996-го працював у ТОВ «НатурПродукт- Вега».

Депутат Тернопільської обласної ради 6-го скликання від ВО «Свобода».

Запам’ятається активною життєвою позицією та загостреним почуттям справедливості. Поширювати правдиву інформацію про ОУН-УПА. Учасник Помаранчевої революції, Тернопільського Євромайдану, Революції Гідності.

Любив природу. Доглядав за ялівцем козацьким, що росте поблизу скверу Кобзаря у центрі Тернополя.

7 вересня 2019-го брав участь у силових змаганнях. Втратив свідомість. Медики діагностували інсульт. Після операції тривалий час перебував у комі. На початку жовтня прийшов до тями, проте залишався дуже слабким. Помер 10 жовтня в Тернопільській міській комунальній лікарні швидкої допомоги.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

- відзнака Тернопільської міської ради (2014, 2015);

БОРИСЕВИЧ Василь Васильович
(4 січня 1969, с. Діброва (Коханівська сільська рада) Збаразького району Тернопільської області (нині Вишнівецька ТГ, Кременецького району Тернопільської обл.) – 20 січня 2015, поблизу смт Фрунзе Слов'яносербського району Луганської області)
український військовик, сержант 24 окремої механізованої бригади (Яворів). Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2015, посмертно), почесний громадянин Тернопільської області (2022, посмертно).

Проживав у с. Мала Снігурівка Лановецького району. Був підприємцем – разом з дружиною вирощував і продавав овочі.

1 вересня 2014 отримав повістку. Після двомісячного вишколу на Яворівському полігоні, у складі 24 бригади відбув на Луганщину.

20 січня 2015 почався наступ бойовиків на блокпост № 31 на трасі «Бахмутка» поблизу смт Фрунзе (Луганська область), Василь схопив гранатомет, щоб поцілити в танк, але зброя не спрацювала. Тоді він почав стріляти з автомата, тут у нього й поцілила куля снайпера, яка пробила легені. Побратими відтягнули пораненого до бліндажа, але коли зняли бронежилет, пульс уже не відчувався. Обгоріле до невпізнання тіло Василя знайшли пізніше на тому ж місці. Рідні три місяці шукали його і сподівалися, що живий. Але ДНК-експертиза підтвердила, що Василь загинув.

Поховали бійця 24 квітня у с. Мала Снігурівка Лановецького району на цвинтарі біля церкви. Чин похорону відправив архієпископ Нестор спільно з вісімнадцятьма священниками.

Нагороди:

- орден «За мужність» III (посмертно);

- почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- орден «За Україну, за її волю» Спілки бійців і волонтерів АТО «Сила України» (посмертно).

Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам'яті», в щоденному ранковому церемоніалі 20 січня.

ВЕРНИГОРА Вадим Васильович
( 4 лютого 1987, Дорофіївка, Україна – 1 лютого 2015)
солдат Збройних сил України. Почесний громадянин Тернопільської області (2022, посмертно).

Вадим Вернигора народився 4 лютого 1987 року в селі Дорофіївка Підволочиського району Тернопільської області.

Батько помер, коли Вадим був маленьким, виховувала мама. Закінчив Волочиську ЗОШ № 1, інститут, одружився, працював на машинобудівному заводі «Мотор Січ».

Ще навесні 2014-го записався добровольцем, з липня ніс службу на блокпостах при в'їзді у Крим. Військовик 6 окремого мотопіхотного батальйону 128 гірсько-піхотної бригади. Уночі на 1 лютого 2015 року на адміністративному кордоні з окупованим російськими військами Кримом в польовому таборі ЗСУ біля села Преображенка сталася пожежа та вибух складу набоїв. Уламками зруйнованої будівлі завалило військові намети, що знаходилися на території старої ферми, загинуло 6 вояків, серед них і Вадим Вернигора.

Похований у рідному селі Дорофіївка.

Нагороди:

- Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- Почесний громадянин Волочиського району (посмертно).

ВІТИШИН Іван Васильович
(позивний «Тесть»; 14 вересня 1976, с. Велика Лука Тернопільського району Тернопільської області – 20 січня 2015, новий термінал аеропорту Донецька)
український військовик, старший сержант 80 окремої аеромобільної бригади.

Іван Васильович Вітишин народився 14 вересня 1976 року в селі Велика Лука Тернопільського району Тернопільської області. Зростав у Великій Березовиці Тернопільського району. Навчався (1–8 класи) в Тернопільській загальноосвітній школі № 8. Закінчив Тернопільське вище професійне училище № 4 імені Михайла Паращука, за фахом столяр-тесля. Після закінчення училища служив у спецназі в Криму.

Учасник АТО. Поранений орієнтовно 19 січня 2015 у новому терміналі аеропорту Донецька, помер 20 січня (в ніч на 21). Вже відходячи у кращий світ, тримав у руках іконку та фотографію дітей.

Рідні Івана впізнали його на фото загиблих у терміналі українських героїв, які оприлюднили російські бойовики 22 січня.

Прощальна літургія відбулася 19 лютого 2015 року в смт Велика Березовиця, поховали Івана Вітишина на кладовищі в рідній Великій Луці.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- відзнака «Народний Герой України» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

- відзнака голови Тернопільської обласної державної адміністрації «За службу Україні» (посмертно).

5 липня 2015 року на стіні будинку у Великій Березовиці, в якому жив Іван Вітишин відкрили меморіальну дошку.

14 вересня 2015 року пам'ятну дошку встановили на фасаді Тернопільської ЗОШ № 8.

Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам'яті», в щоденному ранковому церемоніалі 20 січня.

ВОРОБЕЛЬ Іван Володимирович
(11 травня 1981, с.Кам'янки Підволочиського району Тернопільської області – 5 вересня 2014, с.Щастя Луганської області)
український військовик, солдат 80 окремої аеромобільної бригади.

В АТО пішов добровольцем наприкінці липня.

97 українських вояків на шести БТРах й двох танках зайняли кругову оборону між селами Цвітні Піски й Стукалова Балка на Луганщині, відбиваючи натиск майже трьох сотень терористів. Вирватися з оточення вдалося не всім. Після прибуття підрозділу під населений пункт Щастя було констатовано відсутність одного БТРу, поранення зазнали 9 бійців.

В тому бою загинули п’ятеро воїнів. Троє військовиків потрапили в полон. Ще 15 – вважалися зниклими безвісти, серед них – Іван Воробель.

Тільки 28 січня після проведення ДНК-експертизи підтвердилася загибель Івана. Тіло доправили на Тернопільщину 31 січня. Поховали Івана Воробля 1 лютого в рідному селі.

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня;

ГАРМАТІЙ Володимир Михайлович
(4 серпня 1992, с.Чернелів-Руський Тернопільського району Тернопільської області – 25 липня 2014, Свердловський район, Луганської області)
український військовик, молодший лейтенант, командир мінометного взводу 51 окремої механізованої бригади, військова частина А2331 (м. Володимир). Герой України.

Початкові класи закінчив у Чернелево-Руській школі, продовжив навчання у ЗОШ I-II ст. села Соборного, згодом – у Великобірківській ЗОШ I-III ст. – гімназії ім. Степана Балея.

Активний учасник найбільшої в Україні щорічної теренової патріотичної гри «Гурби-Антонівці».

Навчався на п'ятому курсі факультету обліку і аудиту Тернопільського національного економічного університету (у 2013 році закінчив військову кафедру цього ж університету).

Брав активну участь у подіях на Майдані.

У квітні 2013 його мобілізували до армії. Служив під Сєвєродонецьком. Обороняв український кордон.

25 липня 2014 року під час евакуації техніки Володимир Гарматій підірвався на фугасі. З ним було ще семеро побратимів. Через кілька днів родичам повідомили, що тіло загиблого знаходиться у дніпропетровському морзі.

Похований у Чернелеві-Руському.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя (посмертно);

- відзнака Молодіжного Націоналістичного Конгресу (МНК) «За екстремальні та бойові акції» та «Ідея. Кадри. Боротьба».

З 1 по 4 травня 2015 року в лісовому масиві між селами Смига Рівненської області та Антонівці Тернопільської області відбулася патріотична гра «Гурби-Антонівці». Захід присвятили пам'яті Володимира Гарматія.

12 травня 2016 року на одному з корпусів ТНЕУ відкрили пам'ятну дошку Володимирові Гарматію.

ГОЛЕМБЙОВСЬКИЙ Руслан Михайлович 
(23 січня 1981, с.Клебанівка Підволочиського району Тернопільської області – 28 листопада 2014, с.Станиця Луганська Луганської області)
солдат Збройних Сил України, учасник війни на сході України, сапер (128 окрема гвардійська гірсько-піхотна бригада).

Народився 23 січня 1981 року в селі Клебанівка Підволочиського району Тернопільської області. Закінчив загальноосвітню школу (нині – навчально-виховний комплекс) села Клебанівка, потім – професійно-технічне училище міста Волочиськ Хмельницької області (нині – Волочиський промислово-аграрний професійний ліцей) за спеціальністю «столяр».

Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України. Служив сапером.

1 серпня 2014 року добровольцем мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив сапером інженерно-саперної роти 128 окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А1778 (польова пошта В4673), місто Мукачеве Закарпатської області).

З літа 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.

28 листопада 2014 року солдат Голембйовський загинув поблизу села Червоний Жовтень (з 2016 року – Сотенне) Станично-Луганського району Луганської області, підірвавшись на розтяжці.

5 грудня 2014 року похований на кладовищі села Клебанівка Підволочиського району Тернопільської області.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (03.02.2017; посмертно).

Загинув 28 листопада 2014 р. поблизу смт Станиця Луганська, підірвавшись на розтяжці.

Похований в селі Клебанівка.

Нагороди:

- орден «Богдана Хмельницького» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

ГОРАЙСЬКИЙ Юрій Володимирович  
(31 липня 1977, с. Біла Тернопільського району Тернопільської області – 4 березня 2016, під Докучаєвськом Донецької області)
український громадсько-політичний діяч, підприємець, військовик, стрілець-регулювальник комендантського відділення комендантського взводу комендантської роти, матрос 73 морського центру спеціальних операцій (Очаків). Голова Збаразької районної державної адміністрації (травень 2014 – квітень 2015). Герой України.

Юрій Горайський народився в с. Біла поблизу Тернополя. Тривалий час проживав з батьками в обласному центрі. Після закінчення Тернопільської гімназії імені І. Франка, вступив до Тернопільського національного економічного університету (нині – Західноукраїнський національний університет), де здобув вищу економічну освіту.

Займався бізнесом. Належав до впливової на Збаражчині бізнес-родини.

У травні 2014 року за квотою партії УДАР призначений головою Збаразької районної державної адміністрації. Займав цю посаду 11 місяців. Допомагав військовим у зоні АТО як волонтер. За час його перебування на посаді запустив роботу Зарубинецького спиртзаводу, вперше за 20 років відшукав кошти на ремонт районного будинку культури. Попри прохання і протести активістів 21 квітня 2015 Юрія Горайського звільнили з посади голови РДА.

Через тиждень після звільнення Юрій Горайський відбув добровольцем на передову, з травня по вересень 2015 року служив у секторі «М» під Маріуполем. У січні 2016 підписав контракт на військову службу.

На місцевих виборах у жовтні 2015 року висувався кандидатом на посаду міського голови Збаража від партії «Добрий самарянин».

Під час розвідки на Маріупольському напрямку передовий дозор «морських котиків», у якому був Юрій Горайський, вийшов на висоту в районі міста Докучаєвська, де наштовхнувся на диверсійно-розвідувальну групу противника. В результаті ближнього бою Юрій Горайський разом з побратимом з Одещини 27-річним Олександром Хмеляровим отримали смертельні поранення. Основна частина розвідгрупи 73-го Центру прийшла на допомогу та вступила у бій, згодом підійшли підрозділи 72-ї ОМБр. Під вогневим прикриттям загиблих і поранених евакуювали. За даними радіоперехоплення, противник втратив 30 бойовиків.

Тіло загиблого зустріли вранці 6 березня у Збаражі. Похований 7 березня на міському цвинтарі поруч із Героєм Небесної Сотні Устимом Голоднюком.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно);

- орден Богдана Хмельницького III ст. (посмертно);

- почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

7 березня 2016 року на Тернопільщині оголошено днем жалоби за Юрієм Горайським.

ГРИГОРИШИН Михайло Васильович  
(28 квітня 1990, с. Панівці Борщівського району Тернопільської області – 31 січня 2015, с. Чорнухине, Попаснянський район, Луганська область, Україна)
український військовик, солдат 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону (Ужгород) 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, учасник російсько-української війни.

Закінчив Панівецьку загальноосвітню школу I-II ступенів. Навчався на юриста у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, який закінчив з відзнакою.

У 2012 році пішов служити в десантні війська, планував працювати в міліції. З початком війни на Сході служив у 51, у жовтні його перевели в 128 бригаду. 25 листопада перекинули під с.Чорнухине (Попаснянський район, Луганська область).

31 січня 2015 побратими бачили, як під час обстрілу Михайло впав, але до нього не можна було дістатися через бойові дії. Рідні довгий час сподівалися, що він живий, але 13 квітня їм повідомили, що результати ДНК-експертизи підтвердили смерть Михайла. Тіло перебувало в дніпропетровському морзі.

17 квітня кортеж із домовиною загиблого зустріли на Збаразькому КПП.

Поховали героя 20 квітня у рідних Панівцях.

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня;

- почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

17, 18, 19 та 20 квітня на Борщівщині оголошені Днями жалоби за Михайлом Григоришиним.

Наприкінці листопада 2015 року в Панівцях відкрили меморіальну дошку на честь Михайла Григоришина.

На початку травня 2016 меморіальну дошку відкрили на фасаді Панівецької школи, де він навчався.

Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам'яті», в щоденному ранковому церемоніалі 31 січня.

ГРОМОВИЙ Денис Володимирович  
(23 січня 1987, с.Ємилівка Голованівського району Кіровоградської області – 26 серпня (або 31) серпня 2014, смт Велика Новосілка (або під м. Іловайськ))
український військовик, старший оператор гранатомета 3 батальйону 51 окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський).

Народився 1987 року в селі Ємилівка (Голованівський район, Кіровоградська область). У 1994–2004 роках навчався в Ємилівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Після закінчення школи, весною 2005 року пішов на службу до Збройних Сил України. Проходив службу у військовій частині м. Біла Церква.

Згодом проживав і працював у м. Київ. У 2007 року одружився і переїхав на постійне місце проживання в Тернопільську область.

Мобілізований 11 квітня 2014 року. Старший оператор гранатомета (51 окрема механізована бригада).

3-ій батальйон бригади опинився в оточенні біля Оленівки, під постійним артобстрілом. 25-26 серпня під час танкової і артилерійської атаки російських бойовиків під Іловайськом та Старобешевим, обстрілу з РСЗВ «Град» загинули і потрапили у полон десятки військовослужбовців 51 бригади. Тоді, можливо, отримав поранення і Денис Громовий. Помер, перебуваючи в районній лікарні смт Велика Новосілка Донецької області. Після надання необхідної медичної допомоги та проведеної хірургічної операції його серце перестало битися ранком 31 серпня.

За іншими даними міг загинути під час виходу бригади з оточення під Іловайськом. Саме 31 серпня колона військових була розстріляна бойовиками.

5 вересня у Катедральному соборі Верховних апостолів Петра і Павла міста Чорткова відбулась панахида за загиблим воїном Денисом Громовим.

Похований у селі Росохач Чортківського району Тернопільської області.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Чорткова (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Сокальської міської територіальної громади (посмертно).

Портрет Дениса Громового розміщений на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у Києві: секція 4, ряд 4, місце 7.

Вшановується воїн 31 серпня на щоденному ранковому церемоніалі вшанування українських захисників, які загинули цього дня у різні роки внаслідок російської збройної агресії.

ГУЛЬКО Олег Васильович   
(9 лютого 1972, м.Заліщики Тернопільської області – 7 липня 2014, біля м.Щастя під Луганськом)
український військовик, старший сержант батальйону територіальної оборони «Айдар» Збройних Сил України.

Середню освіту здобув у Заліщицькій середній школі імені Осипа Маковея, продовжив навчання у Кременецькому лісотехнічному технікумі, Заставненському училищі.

Після навчання пішов в армію, отримав звання сержанта. Працював будівельником.

Всю зиму, повернувшись із закордону, провів на столичному Майдані у складі 7-ї сотні Самооборони Майдану, а в травні вирушив воювати на схід. Рідним про це не сказав, щоб не хвилювалися. Мама дізналася, що Олег у гарячій точці лише тоді, коли отримала звістку про його смерть.

Загинув 7 липня 2014 біля міста Щастя під Луганськом від пострілу в спину. За свідченнями побратимів, терористи приїхали начебто здаватися з білим прапором, а потім відкрили вогонь на ураження. Ще напередодні ввечері мати спілкувалася із сином мобільним телефоном.

8 липня у Києві в Українському домі з Олегом прощалися друзі-майданівці. Звідти траурний кортеж вирушив на Тернопільщину.

Поховали Олега Гулька 10 липня в Заліщиках. На прощання з воїном прийшло майже дві тисячі жителів міста та довколишніх сіл.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

8 і 9 липня 2014 в Тернопільській області було оголошено днями жалоби за Олегом Гульком.

6 вересня 2014 року представники адміністрації Заліщицької гімназії, вчительського, учнівського та батьківського колективів у день сороковин Ореста Квача вшанували Олега Гулька велозаїздом пам'яті.

ГУРНЯК  Віктор Петрович  
(псевдо «Гарт», «Гартік», позивний в Айдарі – «Олігарх»; 8 червня 1987, с. Городниця Гусятинського району Тернопільської області – 19 жовтня 2014, Сміле Слов'яносербського району Луганської області)
український фотокореспондент, боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», пластун. Герой України.

Віктор Гурняк Навчався у 27-ій загальноосвітній школі в Тернополі, згодом – у Технічному коледжі Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя.

Працював у газеті «20 хвилин» (Тернопіль), редагував пластовий часопис «Цвіт України». У 2004–2005 роках був прес-секретарем партії «ПОРА» в Тернопільській області.

Разом із дружиною Іриною проживав у Львові, виховував доньку Юстину.

У Пласті – з 14 років. Належав до гуртка «Сірі вовки», що входив до куреня ч. 29 ім. Юрія Старосольського. У 2004 році став одним із співзасновників та першим курінним куреня ч. 77 ім. Івана Гавдиди. Згодом стає членом 15 куреня УСП «Орден Залізної Остроги» ім. Святослава Завойовника.

Виховував юнацький гурток «Орли». Був заступником із виховної роботи станичного та окружного пластового проводу. Керував інформаційною ділянкою в Тернопільському Пласті. Організатор багатьох акцій та комендант крайового (всеукраїнського) табору «Легіон-11».

З дитинства захоплювався фотосправою, професійно – з 2004 року. Співпрацював з тернопільськими, а згодом всеукраїнськими і міжнародними виданнями.

Знявся у відеокліпі «Тартака» та «Нічлави» «Не кажучи нікому» (2007) в ролі Повстанця у вишиванці, який загинув у 1943 році в бою під Загоровим, боронячи рідну землю від загарбників. У документальному фільмі Тараса Химича «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939–1941» (2007). Режисер кліпу на пісню Сашка Положинського «Мій Лицарський Хрест».

У 2005 році став засновником і першим головою Тернопільського осередку ВМГО «ФРІ».

Як волонтер Віктор Гурняк збирав кошти і закуповував необхідні речі, допомагав із транспортуванням і самостійно доправляв вантажі, забезпечуючи необхідним спорядженням бійців «Айдару» та інших батальйонів у зоні АТО. У липні став співзасновником військово-патріотичної організації «Український легіон». У вересні пішов служити добровольцем до батальйону «Айдар».

Загинув 19 жовтня 2014 від мінометного снаряду, коли під обстрілом вивозив поранених у районі 32-го блокпосту поблизу селища Сміле Слов'яносербського району Луганської області.

21 жовтня з Віктором Гурняком прощався Тернопіль: спочатку сотні тернополян зустріли траурний кортеж при в'їзді до міста, далі прощання в будинку, де мешкав багато років, увечері – поминальна літургія в Архікатедральному соборі УГКЦ.

22 жовтня у львівському храмі святих апостолів Петра і Павла відбулася заупокійна літургія. Похований на Личаківському кладовищі у Львові біля пам'ятника Пласту на Меморіалі Української Галицької армії.

Після смерті фотовиставки Віктора Гурняка відбувалися в Україні та за кордоном. 10 грудня 2014 року в Європарламенті експонувалися майже півсотні світлин Віктора Гурняка та Максима Музики із лінії фронту і визволених та окупованих міст зі сходу України («Донбас: війна та мир»). З 16 по 31 січня 2015 року в Українському Національному Музеї в Чикаго (США) працювала фотовиставка авторських робіт «Віктор Гурняк: дорога з Майдану».

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно);

- орден «За мужність» III ст. (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- найвища пластова відзнака – Залізний пластовий хрест «За заслуги у національній визвольній боротьбі з утвердження Української держави» (посмертно);

- лауреат «Волонтерської премії» у номінації «Людина світла» (правозахисна ініціатива «Євромайдан SOS») (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно);

- орден «Народний Герой України» (посмертно);

- орден «Лицарський Хрест Добровольця» (посмертно);

- Бронзовий пластовий хрест «За геройський чин» (посмертно), за врятування життя десантникам під час бою за визволення 32 блок-посту у Луганській обл;

- медаль «За участь в бою» (посмертно);

- медаль «За Службу Україні» (посмертно);

- вища громадська бойова нагорода «Сталевий Хрест Непереможних» (посмертно).

3 червня 2015 року на фасаді Технічного коледжу ТНТУ (на вул. Леся Курбаса) встановили й освятили пам'ятну дошку Вікторові Гурняку.

13 жовтня 2015 року пам'ятну дошку відкрили на фасаді Тернопільської загальноосвітньої школи № 27. Також у школі є куток пам'яті зі світлинами Віктора та інформацією про нього.

2 лютого 2015 року під час відкриття виставки «Від Майдану до Війни» в «Українському домі» в Тернополі відбулася прем'єра документального фільму про життя Віктора Гурняка.

У Тернополі з’явився Сквер Волонтерів пам'яті Віктора Гурняка.

ДОЛГІХ Сергій Володимирович  
(1 травня 1980, с. Заруддя Збаразького району Тернопільської області – 16 листопада 2014, біля с. Нікішине Шахтарського району Донецької області)
український військовик, солдат 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).

У перший рік життя Сергія помер батько, мама вийшла вдруге заміж. Жив із вітчимом у сусідніх із Заруддям Олишківцях. Виховував хлопця дядько Микола Катеренюк.

Навчався в Зарудянській школі (9 класів). Закінчив Кременецьке педагогічне училище (нині – Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія імені Тараса Шевченка), здобувши фах учителя трудового навчання; Інститут комп'ютерних технологій Тернопільської академії народного господарства (нині – ЗУНУ). Тоді поїхав на роботу в Київ, працював у Господарському суді, Тендерній палаті. Навчався в Київському політехнічному інституті.

Одружився і проживав у Києві, очолював комп'ютерний відділ у Республіканському центрі сертифікації. Був активним учасником Революції Гідності.

Мобілізований 3 серпня, а на початку вересня поїхав у зону проведення АТО.

15 листопада відбувся сильний мінометний обстріл українських позицій, після якого неподалік від блокпоста знайшли мертвого дідуся. За правилами в таких випадках викликали міліцію, яка попросила гарантувати їм безпеку. На світанку 16 листопада вояки вирушили ставити розтяжки, щоб перекрити зону, куди мали прибути міліціонери. Але вночі неподалік від тіла чоловіка терористи влаштували засідку. Від пострілів майже впритул троє із чотирьох наших бійців були поранені. Сергій Долгіх отримав поранення в ногу, куля зачепила артерію. Він відповз від дороги, наклав собі джгут і продовжив бій. Загинув після влучання гранати і кулі.

Похований 20 листопада у рідному Зарудді.

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно);

- почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- орден «За Україну, за її волю» Спілки бійців і волонтерів АТО «Сила України».

22 вересня 2015 року в Зарудді, на території місцевої школи, відкрили пам'ятник Героєві.

ДРЬОМІН Андрій Сергійович   
(псевдо «Світляк»; 3 січня 1982, с.Великий Глибочок Тернопільського району Тернопільської області – 10 серпня 2014, с.Третяки Іловайської міської громади Донецької області)
український коваль, громадський активіст, член УНА-УНСО. Учасник російсько-української війни у чині рядового міліції, боєць-гранатометник батальйону «Азов».

Народився 1982 року в селі Великий Глибочок Тернопільського району Тернопільської області. Єдиний син у батьків-учителів, одружитися не встиг. Тривалий час проживали в Нововолинську, а потім сім’я переїхала до Великого Глибочка, де живуть батьки матері.

Працював у кузні, займався художнім ковальством.

Був членом УНА-УНСО.

Брав участь в акції «Україна без Кучми». З перших днів – учасник Євромайдану.

На російсько-український фронт поїхав добровольцем.

Загинув 10 серпня 2014 року під Іловайськом у ході зіткнення з терористами при комплексному обстрілі позицій українських військових: гармату й кулемет заклинило, заглух двигун БМП, по вояках почали стріляти з кулемета «Утьос» та снайпери, в ході бою двох військових було вбито, п'ятьох – поранено. Андрій Дрьомін отримав п'ять куль. Загинув разом із Миколою Березовим: той кинувся рятувати Андрія, але й сам потрапив під обстріл.

Похований у родинному селі на цвинтарі біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

24 грудня 2014 року на будівлі Нововолинської ЗОШ № 4, де навчався майбутній воїн, встановлено меморіальну дошку на честь Андрія Дрьоміна.

9 квітня 2015 року у Нововолинську відбулось урочисте відкриття Стели Героям, на якій розміщені фотографії усіх жителів міста, які полягли під час Революції Гідності та війни на сході України. Серед них – фото Андрія Дрьоміна.

3 січня 2016 року в Тернополі, на будинку № 51 по вулиці Соломії Крушельницької, де жив український Герой, відкрито й освячено меморіальну дошку.

У 2018 році у Миргороді виготовили кований сонячний годинник з присвятою воїну-ковалю.

ЗАПЛІТНИЙ Дмитро Іванович   
(8 червня 1983, с.Забойки Тернопільського району Тернопільської області – 28 січня 2015, поблизу Дебальцевого Шахтарського району Донецької області)
український військовик, молодший сержант 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачево), учасник російсько-української війни.

Дмитро був найстаршим у багатодітній сім'ї. Дуже багато часу проводив з молодшим братом Павлом та двоюрідними – Тарасом, Павлом та Василем, які були для нього, немов рідні. Дуже любив свою наймолодшу сестру Оксану. Одруженим не був.

Проживав у м. Тернопіль. Навчався у Тернопільській загальноосвітній школі № 26 (1-9 класи), закінчив Тернопільське вище професійне училище № 4 імені Михайла Паращука за спеціальністю «Столяр по виготовленню художніх виробів з деревини». Займався греко-римською боротьбою.

До лав ЗСУ став у серпні, після навчання захищав Україну в Донецькій області.

Загинув 28 січня 2015 під час артилерійського обстрілу в Шахтарському районі Донецької області (в районі Дебальцевого).

Поховали Дмитра Заплітного у рідних Забойках 4 лютого.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

21 вересня 2015 року на фасаді Тернопільської ЗОШ № 26, де навчався Дмитро, відкрили пам'ятну дошку.

КАПЧУР Андрій Володимирович    
(22 травня 1980, с.Забойки Тернопільського району Тернопільської області – 25 січня 2015, поблизу с.Санжарівка Бахмутського району Донецької області)
український військовик, оператор-навідник на БМП 351 «Лора» 3 взводу 1 роти 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).

Андрій виріс у багатодітній сім'ї, де крім нього було ще шість братів і п'ять сестер. До війни працював у сусідньому селі Драганівка в столярному цеху на підприємстві «Кузя», що займається виготовленням дитячих ліжок.

Призваний за мобілізацією в серпні 2014 року. Після навчань у Мукачевому його підрозділ відправили в зону АТО: спочатку в Попасну, потім під Дебальцеве, опорний пункт «Валера» (висота 307,5) поблизу села Санжарівка. Воював разом з односельцем Дмитром Заплітним.

Востаннє на зв'язок з рідними Андрій виходив 21 січня 2015. Загинув під час бою 25 січня, у якому українським військовим вдалося знищити 3 танки та частину живої сили терористів. Довгий час вважався безвісти зниклим. Тіло Андрія Капчура знайшли лише у травні та опізнали за ДНК-тестом.

Поховали Героя 19 серпня на цвинтарі в рідному селі біля могили Борцям за волю України.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам'яті» у щоденному ранковому церемоніалі 25 січня.

КОВАЛЬ Юрій Вікторович     
(23 травня 1972, м.Ланівці, Тернопільська область – 20 лютого 2016, м. Мар'їнка, Донецька область)
старшина Збройних Сил України, учасник війни на сході України, командир відділення (14-та окрема механізована бригада).

Народився Юрій Коваль 23 травня 1972 року в місті Ланівці Тернопільської області.

Закінчивши Львівський державний аграрний університет і здобувши фах землевпорядника, Юрій працював в Управлінні Держкомзему у Лановецькому районі Тернопільської області. Колеги згадують його як здібного, ініціативного, добросовісного працівника, що добре володів основами земельного законодавства, вільно орієнтувався в планово-картографічних матеріалах, працював з органами місцевого самоврядування, вів активну роз’яснювальну роботу серед жителів району по усіх земельних питаннях.

З 10 січня 2006 року Юрій Коваль – член проводу Лановецької районної організації Конгресу Українських Націоналістів. Був ініціатором багатьох звернень районної партійної організації до місцевих органів влади з приводу непрозорої приватизації господарських об’єктів, надавав консультації власникам земельних паїв.

Під час трагічних подій 20 лютого 2014 року Юрій Коваль з групою лановецьких патріотів перебував у Києві на Євромайдані і став свідком розстрілу Героїв Небесної Сотні. З того часу він утвердився у власному виборі – захищати Українську Державу вже зі зброєю в руках.

Спершу служив у батальйоні Тернопільського обласного управління внутрішніх справ «Тернопіль» і мав дві ротації в зону бойових дій. Згодом – мобілізований Збаразько-Лановецьким військовим комісаріатом.

3 28 січня 2015 року, отримавши звання головного старшини, проходив військову службу в 14-ій окремій механізованій бригаді у 1-му механізованому батальйоні на посаді командира відділення зенітно-ракетного взводу. Підлягав звільненню у запас у березні-квітні 2016 року із виходом указу Президента про демобілізацію.

Вранці 20 лютого 2016 року під час бою в населеному пункті Марʼїнка Донецької області Юрій Коваль загинув від кулі снайпера.

Похований в рідному м. Ланівці, Тернопільська область.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

КОЦЮК Руслан Володимирович
(3 травня 1978, с.Джурин Чортківського району Тернопільської області – 29 серпня 2014, під Іловайськом Донецька області)
український військовик, старший лейтенант, командир взводу розвідки 3-го батальйону 51-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський).

Народився 1978 року в селі Джурин Чортківського району Тернопільської області. У 1995 році здобув середню освіту; 2000-го закінчив Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, здобувши фах інженера-радіотехніка. До мобілізації ремонтував телефони і телевізійну техніку. З дружиною та двома дітьми проживав у Чорткові.

Мобілізований до лав Збройних Сил України 11 квітня 2014 року. Вишкіл проходив у військовій частині у Володимирі-Волинському. Наприкінці травня направлений до Іловайська. Останній раз виходив на зв'язок 28 серпня, перебуваючи під Іловайськом. З того часу рідні бійця кинули всі сили, щоб знайти його.

Загинув 29 серпня 2014 під час прориву з оточення під Іловайськом (Донецька область). Перебував в списках зниклих безвісти.

Спочатку Герой був похований на військовому кладовищі у селищі Кушугум, під Запоріжжям, поряд з іншими бойовими побратимами, тіла яких не вдалося розпізнати. Дружина чотири рази робила ДНК-аналіз та кожен раз результат був негативним. Його прізвище навіть рахувалося у списку полонених. Ступінь рідності визначено за відповідним матеріалом ДНК-експертизи доньки, підтвердження рідні отримали 16 березня.

Перепохований у рідному селі 20 березня 2015 року.

Нагороди:

- орден Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

3 вересня 2018 року на фасаді Джуринської загальноосвітньої школи відкрито меморіальну дошку Русланові Коцюку.

Його портрет розміщений на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у Києві: секція 3, ряд 3, місце 38.

КУЛИНЕЦЬ Назарій Вікторович
(17 серпня 1989, с.Млинівці Зборівського, а нині – Тернопільського району Тернопільської області – 1 лютого 2015, біля с.Преображенка Херсонської області)
український військовослужбовець, солдат 6 ОМПБ Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Назарій Кулинець народився 17 серпня 1989 року у селі Млинівці, нині Зборівської громади Тернопільського району Тернопільської області.

Служив у 6-му окремому мотопіхотному батальйоні «Збруч».

Загинув 1 лютого 2015 р. під час пожежі та вибуху складу боєприпасів у польовому таборі ЗСУ поблизу села Преображенка (Херсонська область) на адміністративному кордоні з окупованим російськими військами Кримом. Тоді загинули ще п’ятеро воїнів з Тернопільщини.

Похований Назарій Кулинець у рідному селі.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

КУРИЛОВИЧ Віталій Іванович
(18 грудня 1973, м. Тернопіль – 29 травня 2014, м. Слов'янськ)
український військовий, майор Національної гвардії України. Начальник групи бойової та спеціальної підготовки.

Народився 18 грудня 1973 року в місті Тернополі. Навчався у школі № 11, після переїзду родини в район «Східний» продовжив навчання у Тернопільській загальноосвітній школі № 14. Грав на гітарі, акордеоні, займався спортом.

З 1991 року проходив військову службу у Внутрішніх військах МВС України. На строкову військову службу призивався у Закарпатську область, в музичну роту, але він не захотів, – сказав, що піде тільки у внутрішні війська. Після строкової служби вирішив обрати професію військового і залишився служити за контрактом. З 1993 року служив у військовій частині 3024 в Павлограді, – 4-й полк охорони особливо важливих державних об'єктів. Закінчив заочне відділення автотехнічного факультету Академії внутрішніх військ України. 01.03.2005 року наказом КВВ МВС України присвоєно звання «майор». За 22 роки служби в Павлоградському полку пройшов шлях від солдата до начальника групи бойової та спеціальної підготовки.

Загинув 29 травня 2014 року в зоні бойових дій під час антитерористичної операції у місті Слов'янськ Донецької області. Близько 12:30, повертаючись з району гори Карачун, був обстріляний із лісосмуги та підбитий терористами з ПЗРК гелікоптер Мі-8МТ (борт «16») Національної гвардії України. На борту перебував майор Курилович. Під час падіння вибухнули паливні баки. В результаті події загинуло 12 чоловік: шість військовослужбовців Національної гвардії, включаючи двох членів екіпажу і генерал-майора Сергія Кульчицького, та шість представників спецпідрозділу МВС України (колишній спецпідрозділ «Беркут»).

Похований 31 травня в Павлограді. 23 грудня 2015 перепохований у Тернополі.

Нагороди та відзнаки:

- нагрудний знак «За зразкову службу» 1 та 2 ступеня;

- медаль «10 років внутрішнім військам МВС України»;

- медаль «20 років внутрішнім військам МВС України»;

- орден «За мужність» III ступеня;

- орден «За мужність» І ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно);

- орден «Сталевий хрест непереможних» (посмертно).

Навічно зарахований до списку особового складу військової частини 3024 Національної гвардії України.

ЛАБУТКІН Дмитро Віталійович
(11 грудня 1986 у м. Кременець – 16 лютого 2015, у районі Дебальцевого Донецької області)
український військовий кореспондент, капітан 3-го рангу ВМС ЗСУ (посмертно), заступник редактора Телерадіокомпанії Міноборони України «Бриз».

Народився у м. Кременець у родині військовослужбовця. До дев'ятого класу навчався в Білокриницькій загальноосвітній школі та Кременецькому ліцеї. Закінчив Тернопільську загальноосвітню школу № 23 та Львівський інститут Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка».

Проходив службу в Севастополі.

Навесні 2014 року після окупації Криму російськими військами виїхав до Одеси.

21 січня 2015 року Дмитро Лабуткін у чині капітан-лейтенанта прибув до Краматорська та поїхав на передову як спецкореспондент сектору «С».

5 лютого Дмитро Лабуткін знімав матеріал про захоплений бійцями 128-ї гірсько-піхотної бригади трофейний російський танк Т-72 під Дебальцевим.

У місті Дебальцеве Дмитро провів зйомки та зібрав фотоматеріали для переговорної групи у Мінську, мав повертатися з ними до Києва. Зник 16 лютого 2015 року у районі Дебальцевого разом із розвідгрупою ЗСУ, яку очолював капітан 3-го полку спецпризначення Юрій Бутусов, після обстрілу колони, якою вночі вивозили поранених у напрямку Артемівська. Дмитро перебував у БТР, що рухався у складі колони.

19 лютого проросійські бойовики надіслали дружині Дмитра відео із записом з місця бою обабіч залізничної колії, де були тіла загиблих поряд із розбитим БТРом. Пізніше інформацію про смерть кореспондента підтвердила волонтер «Офіцерського корпусу» Алла Борисенко («Чонгар»). Разом з Дмитром загинули у бою військовослужбовці 3-го полку спецпризначення капітан Юрій Бутусов і старший сержант Віталій Федитник. У полон тоді потрапили п'ятеро, з них старшина Сергій Глондар та молодший сержант Олександр Коріньков перебували там 5 років.

20 березня 2015 у Дніпропетровському морзі підтвердили, що одне з тіл загиблих українських військовиків, доставлених з Дебальцевого, належить Дмитру.

Зустрічали тіло Героя 24 березня в Кременці, похорон відбувся 25 березня в рідному селі Білокриниця Кременецького району.

Нагороди:

- орден Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- медаль «За сприяння Збройним Силам України» (посмертно);

- орден «Народний Герой України» (посмертно).

20 травня 2016 року на фасаді Тернопільської загальноосвітньої школи № 23 встановили пам'ятну дошку Героєві.

З 2018 року 16 лютого – в день загибелі Дмитра Лабуткіна – в Україні на державному рівні відзначають День вшанування військового журналіста України.

ЛАВРИК Станіслав Людвігович
(14 серпня 1981, м.Заліщики – 20 жовтня 2014)
український військовослужбовець 24 ОМБр Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Станіслав Лаврик народився 14 серпня 1981 року у місті Заліщики, нині Заліщицької громади Чортківського району Тернопільської області.

Навчався у Заліщицькій загальноосвітній школі № 2, Кіцманському аграрному технікумі, мріяв стати геодезистом. Навчання перервала служба в армії, а після неї кілька років перебував на роботі за кордоном. За словами брата, військова справа була мрією Станіслава. Під час третьої хвилі мобілізації на початку вересня він виявив добровільне бажання служити і був направлений у механізовану бригаду м.Яворів. Він не шкодував себе, постійно працював у повній екіпіровці під час навчань на полігоні. Працював за кордоном.

Був командиром відділення гаубичної самохідно-артилерійської батареї п'ятого механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

На жаль, організм не витримав навантажень, що привело до передчасної смерті воїна 20 жовтня 2014 року.

22 жовтня 2014 року в Тернопільській області було оголошено днем жалоби за померлим воїном-заліщанином Станіславом Лавриком.

Похований у Заліщиках.

Нагороди:

- відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

ЛОПАЦЬКИЙ Федір Миколайович
(17 вересня 1978, с.Сураж Шумського (нині – Кременецького) району Тернопільської області – 25 січня 2015, поблизу села Санжарівка Артемівського району Донецької області)
український військовик 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве), учасник російсько-української війни.

Народився 17 вересня 1978 року в селі Сураж Шумського району Тернопільської області.

З 2002 року проживав у с. Степанівка Білогірського району Хмельницької області.

Був мобілізований для участі в антитерористичній операції. Служив старшим механіком, водієм у 128 окремій гірсько-піхотній бригаді.

Загинув 25 січня 2015 року під час виконання бойового завдання щодо захисту України поблизу населеного пункту Санжарівка Донецької області. У цьому бою українським військовим вдалось знищити 3 танки та частину живої сили терористів.

Похований на Хмельниччині.

Нагороди та вшанування:

- орденом «За мужність» III ступеня (посмертно);

- медаль «За службу в АТО» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Шумської міської територіальної громади» (посмертно).

ЛОТОЦЬКИЙ Віталій Зіновійович
(19 липня 1979, м.Тернопіль – 17 лютого 2015, під Дебальцевим Донецької області)
український військовик, старший сержант роти матеріального забезпечення 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).

Віталій Лотоцький народився 19 липня 1979 року в м.Тернопіль.

У 1986–1994 роках навчався в Тернопільській загальноосвітній школі № 22, згодом був переведений до Тернопільської загальноосвітньої школи № 19, яку закінчив у 1997 році.

19 листопаді 1997 року призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил України. З 19 листопада 1997 року по 20 травня 1998 року проходив службу на посаді курсанта Військово-повітряних сил Збройних Сил України (військова частина А3679, село Пултівці Вінницького району Вінницької області). З 20 травня 1998 року по 7 травня 1999 року – моторист 204-ї навчально-авіаційної бази Військово-повітряних сил Збройних Сил України (військова частина А4106, місто Охтирка Сумської області). 7 травня 1999 року звільнений у запас.

У 2000 році закінчив Тернопільський кооперативний технікум (нині – Тернопільський кооперативний торговельно-економічний коледж) за спеціальністю «Бармен».

У 2004-2006 роках проходив військову службу у 80-му окремому аеромобільному ордена Червоної Зірки полку Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А0284, м.Львів). У 2005 році брав участь у миротворчій місії в Республіці Ірак.

У липні 2014 року добровільно призваний по частковій мобілізації до лав Збройних Сил України. Службу проходив у 128-ій окремій гвардійській гірсько-піхотній Туркестансько-Закарпатській двічі ордена Червоного Прапора бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А1556, м.Мукачево Закарпатської області).

З літа-осені 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. Позивний «Абрикос». Отримав поранення, після лікування повернувся в зону бойових дій.

17 лютого 2015 року у бою за опорний пункт «Балу» поблизу селища Міус Попаснянського району Луганської області старшому сержанту Лотоцькому відірвало ногу. Одразу була надана перша медична допомога, після чого його евакуювали до шпиталю. По дорозі, машина з пораненими потрапила під артилерійський обстріл. Внаслідок обстрілу всі, хто знаходився в машині, загинули в тому числі і Віталій Лотоцький.

10 березня 2015 року похований на Микулинецькому кладовищі міста Тернопіль.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

6 травня 2015 року в Тернопільській загальноосвітній школі № 22, де він навчався, вшанували Героя і відкрили пам'ятний стенд. А 12 листопада – меморіальну дошку на фасаді школи (бульвар Симона Петлюри, 8).

МАГЛЬОНА Володимир Петрович
(29 липня 1990, (с. Кинахівці, Збаразького (нині – Кременецького) району Тернопільської області) – 12 листопада 2015, смт Зайцеве, Бахмутського району Донецької області)
український військовик, учасник війни на сході України, оператор ЗУ (57-ма окрема мотопіхотна бригада).

Володимир Петрович Магльона народився 29 липня 1990 року в селі Кинахівці нині Кременецького району Тернопільської області.

З 6 місяців до 11 років проживав у с.Висілок Новоушицького (нині – Кам'янець-Подільського району) Хмельницької області.. До 5 класу навчався у Заміхівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів (з 1997 до 2002. В 11 років після смерті батька переїхав в смт Вишнівець Тернопільської області. Тут закінчив загальноосвітню школу.

Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

9 липня 2015 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання на військовому полігоні поблизу села Мала Любаша Костопільського району Рівненської області. Служив навідником 2-го відділення 2-го зенітно-артилерійського взводу 3-ї роти 57-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина польова пошта В2304).

З 2015 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.

12 листопада 2015 року солдат Володимир Магльона загинув під час обстрілу бойовиками взводного опорного пункту поблизу селища міського типу Зайцеве Горлівської міської ради (з 2016 року – Бахмутського району) Донецької області.

16 листопада 2015 року похований на кладовищі села Бодаки Кременецького району Тернопільської області.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

МАКАРЕВИЧ Борис Степанович
(31 серпня 1971 с. Білокриниця Кременецького району, Тернопільської області – 10 червня 2016 поблизу с.Славне Мар'їнського (нині – Покровського) району Донецької області)
майор Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 1971 року в селі Білокриниця (Кременецький район, Тернопільська область). Закінчив Білокриницьку школу, Хмельницьке військове училище, за направленням поїхав до армійської частини в Кам'янці-Бузькій. Працював у військкоматах Вінниці, Ковеля, Бершаді та Крижополя. 2008 року комісований за станом здоров'я, повернувся до Білокриниці, займався домашнім господарством.

Навесні 2014 року під час першої хвилі мобілізації повернувся на службу до Кременецького військкомату, старший офіцер відділення комплектування; згодом навчав вояків у військовій частині в Старичах. 29 квітня 2016 року призначений на командирську посаду, направлений в зону бойових дій; майор, командир мінометної батареї 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар».

10 червня 2016-го вночі поблизу села Славне (Мар'їнський район) на протитанковій міні підірвався військовий вантажний автомобіль, у якому загинули Борис Макаревич та старший солдат Тихонов Євген Олександрович, ще четверо воїнів зазнали поранень.

13 червня 2016 року похований у Білокриниці.

Нагороди та вшанування:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

МАРУСИЧ Володимир Васильович
(17 листопада 1978, с. Солоне Заліщицького району Тернопільської області – 6 листопада 2014, Кримське Луганської області)
український військовик, сержант, оператор-навідник БМП 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів), загинув в ході російсько-української війни.

У 1985–1994 роках навчався у Солонській школі. У 1994–1998 роках – у Чернівецькому професійному художньому училищі за спеціальністю майстер художньої обробки деревини.

У 1999 році призваний в ряди Збройних Сил України. Службу проходив у танкових військах на Чернігівщині. У 2003 році знову пішов у військо на службу за контрактом. Проживав у Солоному.

Володимир Марусич був членом ГО «Самооборона Заліщицького району», чатовим 4-ї чоти. 21 серпня 2014 року був призваний під час третьої хвилі мобілізації та призначений на посаду гранатометника 12 механізованої роти 4-го механізованого батальйону 24-ї ОМБР, підготовку проходив на полігоні у Львівській області.

Загинув 6 листопада 2014 року біля села Кримське Луганської області під час мінометного обстрілу бойовиками взводного опорного пункту. Міна, внаслідок прямого попадання, повністю зруйнувала бліндаж, де знаходився сержант Марусич.

Похований 12 листопада в рідному селі.

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

МЕЛЬНИК В'ячеслав Олександрович
(позивний «Анчоус»; 11 грудня 1988, с.Сєвєрний Усть-Янського району Якутії (РФ) – 20 січня 2015, поблизу Донецька)
український військовик, навідник зенітно-артилерійського підрозділу 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, учасник російсько-української війни. Один із «кіборгів».

Дворічним хлопчиком приїхав у с. Білокриниця Кременецького району Тернопільської області. У 1995–2004 навчався в місцевій школі, після закінчення якої поїхав з батьками в Італію. З 16 років почав працювати на фабриці, згодом – помічником столяра. Пізніше став водієм автобуса і займався перевезенням заробітчан.

З 20 серпня 2014 року – стрілець 3-го зенітного артилерійського взводу аеромобільно-десантного батальйону військової частини А0284. Після двох місяців вишколу на Яворівському полігоні поїхав на фронт під Донецьк.

20 січня група на двох БТРах вирушила забрати поранених. В умовах щільного туману та за відсутності зв'язку десантники потрапили у засідку. Під час бою БТР, в якому В'ячеслав здійснював штурм з іншими військовиками, врізався в будівельні конструкції аеропорту та вибухнув. Тоді ж загинули солдати Анатолій Доценко, Іван Євдокименко, Сергій Зулінський, Андрій Миронюк, Леонід Шевчук.

Похований 28 січня 2015 року.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

- нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно);

- відзнака голови Тернопільської обласної державної адміністрації «За службу Україні» (посмертно).

1 вересня 2015 року у Білокриницькій школі, де навчався В'ячеслав, відкрили меморіальну дошку.

Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам'яті» у щоденному ранковому церемоніалі 20 січня.

МУЛЯР Руслан Станіславович
(24 січня 1975, м. Тернопіль – 26 травня 2018, с.Кримське, Новоайдарський район, Луганська область)
полковник Служби безпеки України, командир групи відділу Центру спеціальних операцій «А» Управління СБУ в Тернопільській області.

Народився 1975 року в місті Тернополі в родині службовців. За іншими даними в с. Ангелівка Тернопільського району. Навчався у Тернопільській середній школі № 20 у єдиному в Тернополі спеціальному спортивному класі. Займався легкою атлетикою, виконав норматив кандидата в майстри спорту. Неодноразовий переможець та призер всеукраїнських та обласних юніорських змагань, у 1992 році був членом збірної України з легкої атлетики. Займався також десятиборством, грав у футбол. 1994 року одружився. У 1997 закінчив Тернопільську академію народного господарства (нині – Західноукраїнський національний університет) за спеціальністю «Облік і аудит».

У 1997–1998 роках проходив строкову військову службу в прикордонних військах: в/ч 9932 (м. Івано-Франківськ, Навчальний центр), в/ч 9960 (м. Хмельницький, Академія прикордонних військ) та в/ч 1478 (м. Кременчук, Полтавська область, 23-й аеромобільний прикордонний загін).

Після демобілізації працював у Колективному сільськогосподарському підприємстві «Медобори» (с. Великі Гаї Тернопільського району).

У березні 2001 року розпочав службу в Управлінні СБУ в Тернопільській області, з лютого 2003 – у відділі Центру спеціальних операцій «Альфа». 2004-го отримав перше офіцерське звання. У 2006 році навчався в Національній академії СБУ, де пройшов курс спеціальної підготовки. У вільний час захоплювався футболом, був голкіпером та капітаном футбольної команди тернопільського УСБУ. У складі збірних команд Тернопільщини здобував численні перемоги в спортивних змаганнях, в тому числі в чемпіонатах України серед учасників АТО.

З початком російської збройної агресії проти України виконував завдання в зоні проведення антитерористичної операції. У жовтні 2014 року призначений командиром групи тернопільського відділу ЦСО «А», загалом пройшов 8 ротацій в зоні проведення АТО та операції Об'єднаних сил. За професіоналізм, героїзм та доблесть був неодноразово нагороджений відомчими відзнаками.

У травні 2018 року присвоєно звання полковника.

Загинув 26 травня 2018 року під час виконання бойового завдання в районі села Кримське і Бахмутської траси внаслідок обстрілу групи співробітників СБУ з ворожої БМП-1. Разом із ним загинув прапорщик Юрій Журавльов, ще один спецпризначенець дістав важке поранення.

Похований 29 травня на Микулинецькому цвинтарі Тернополя, на Алеї слави.

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернополя» (посмертно);

НАЛИВАЙЧУК Юрій Богданович
(15 вересня 1977, м. Тернопіль, Україна – 1 лютого 2015, поблизу с. Преображенка, Україна)
український військовик 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-й БТО Тернопільської області «Збруч»).

Юрій Наливайчук народився 15 вересня 1977 року в місті Тернополі. Закінчив Тернопільську середню школу № 9.

Загинув 1 лютого 2015 під час пожежі та вибуху складу боєприпасів на території старої ферми в польовому таборі ЗСУ поблизу с. Преображенка Херсонської області, де розміщувалися бійці Тернопільського батальйону територіальної оборони «Збруч». Тоді загинули ще п’ятеро воїнів з Тернопільщини.

Поховали Юрія Наливайчука на міському кладовищі біля с. Підгороднього 6 лютого 2015 року.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

У листопаді 2017 в Тернополі, на фасаді економічного ліцею відкрили та освятили меморіальну дошку загиблому випускнику школи.

Портрет Юрія є на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у Києві: секція 6, ряд 4, місце 12.

У селі Преображенка встановили пам’ятний хрест, на якому викарбувані імена загиблих військовослужбовців «Збруча», серед них – Юрій Наливайчук.

ОРЛЯК Олександр Володимирович
(6 вересня 1990, м. Тернопіль – 6 лютого 2015, поблизу Дебальцевого Донецької області)
український військовик, командир гармати 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачево).

Олександр Орляк народився 6 вересня 1990 року в місті Тернополі.

Навчався у Тернопільській ЗОШ № 5, 2009 року закінчив Тернопільський кооперативний торговельно-економічний коледж за спеціальністю «кухар-кондитер». Працював у закладах громадського харчування Тернополя, мріяв відкрити власний.

Мобілізований у серпні 2014 року, дослужився до командира гармати протитанкового взводу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачево).

Загинув 6 лютого 2015 року у бою поблизу Дебальцевого Донецької області.

У Тернопіль тіло героя привезли 10 лютого, зустрічали його сотні тернополян на Збаразькому КПП та Збаразькому кільці, звідки вулицями Лесі Українки та Клима Савура провели воїна до рідної домівки.

Похорон відбувся 11 лютого, поховали Олександра на меморіалі загиблих в АТО на Микулинецькому кладовищі.

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня;

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

28 травня 2015 року на фасаді Тернопільської загальноосвітньої школи № 5 відкрили пам'ятну дошку Олександрові Орляку.

3 вересня 2016 року на могилі Олександра Орляка освятили пам'ятник (скульптор Іван Сонсядло).

ПИТАК Андрій Андрійович
(15 жовтня 1981, м.Тернопіль – 1 березня 2016, між селищами Мирна Долина та Тошківка Попаснянського району Луганської області)
український військовик, навідник 1-го взводу 2-ї аеромобільно-десантної роти 1-го аеромобільного батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади (Львів).

Андрій Андрійович Питак народився 15 жовтня 1981 року в м. Тернополі. Закінчив Тернопільську українську гімназію ім.I.Франка.

Працював в управлінні соціальної політики Тернопільської міської ради на посаді головного спеціаліста відділу з питань постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС.

Призваний за мобілізацією, перебував на військовій службі вже рік, готувався до демобілізації.

1 березня 2016 року військовослужбовці вирушили в район проведення навчальних стрільб, що мали відбутися між селищами Мирна Долина та Тошківка (Попаснянський район Луганська область). Рухаючись ґрунтовою дорогою уздовж лісосмуги в напрямку смт Тошківка, під час спроби розвернутися, легкоброньований автофургон «Hummer» наїхав на протитанкову міну ТМ-64. Внаслідок підриву загинув водій і двоє військових, які сиділи позаду, солдати Артем Воронюк та Олександр Дуленко, ще двоє дістали поранення.

Поховали Андрія Питака 28 березня 2016 року на Микулинецькому цвинтарі Тернополя.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

ПРИЙМАК Василь Ярославович
(8 січня 1983 – 23 травня 2015)
український військовик, старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Василь Приймак закінчив загальноосвітню школу села Олієва, Зборівський технічний коледж, здобув фах електромонтера.

2001 року його призвали до армії, служив у львівській військовій частині, де й залишився на контрактній основі. Певний час проживав у селі Лопушани. 2008 року разом з частиною переведений до Жовкви. Під час служби отримував подяки та грамоти.

В 2012 році Василь Ярославович переведений у 66-ту аеромобільну бригаду військово-медичного клінічного центру Західного Регіону.

На фронт вирушив 25 січня 2015 року, і став солдатом 66-го військового мобільного госпіталю, що був відкритий у Донецькій області.

Загинув 22 травня 2015 під Луганськом, за іншими даними – під Красноармійськом Донецької області – від кулі снайпера, коли з іншим вояком йшов на пост. Ще за іншими даними, 23 травня загинув у Покровську, за офіційними даними – у шпиталі Покровська.

Похований в селі Білокриниця.

27 травня 2015 року в Тернопільській області було оголошено жалобу через загибель у бою із терористами під Луганськом сержанта Василя Приймака.

Нагороди:

- медаль «15 років Збройним силам України» (2006);

- відзнака Міністерства оборони України медаль ІІІ ступеня «За 10 років сумлінної служби» (2011);

- нагрудний знак «Автомобільна служба Збройних Сил України» (2013);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

У жовтні 2015 року в Білокриниці урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку Василеві Приймаку.

ПУНДА Віктор Васильович
(16 січня 1965, с. Іванівка Підволочиського району Тернопільської області – 6 жовтня 2014, у Перевальському районі Луганської області)
український військовик, інструктор механіків-водіїв 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве), загинув в ході російсько-української війни.

Уродженець села Іванівка теперішньої Підволочиської територіальної громади Тернопільського району. Серед односельчан Віктор запам’ятався як добродушний, жартівливий, з почуттям гумору.

Строкову службу проходив у радянських збройних силах у Чехословаччині в бронетанкових військах, спеціальність – механік водій танків. За освітою – електрик, працював у колгоспі, в Тернополі, жив у гуртожитку, на вихідні навідувався додому. Час від часу їздив на заробітки.

Був активним учасником Революції Гідності. Добровольцем пішов на передову.

Солдат, механік-водій 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Загинув під час боїв за Дебальцеве в Перевальському районі Луганської області, коли мінометний обстріл вівся по позиціях бригади. Одна з мін влучила в бліндаж, де перебував зі своїм товаришем з Київщини. Обоє загинули на місці 6 жовтня 2014.

Похований у рідній Іванівці 11 жовтня 2014 року.

10 жовтня 2014 року у Тернопільській області оголошено Днем жалоби у зв'язку із загибеллю Віктора Пунди та Андрія Рави під час виконання службових обов'язків у зоні проведення бойових дій.

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня;

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

13 вересня 2015 року в селі Іванівка на честь Героя на фасаді школи, де навчався, встановлено меморіальну дошку.

РИМАР Ігор Миколайович
(16 квітня 1987, с.Трибухівці Бучацького району Тернопільської області – 27 січня 2015, м. Київ)
український військовик, старший солдат 80-ї окремої аеромобільної бригади, учасник російсько-української війни. Один із «кіборгів».

Народився 16 квітня 1987 року в с. Трибухівці Бучацького району Тернопільської області. Виріс без батька, виховували хлопця мама та бабуся. Проживав у с. Ріпинці Бучацького району.

Із початком війни Ігор відмовився від своїх заробітків у росії. 9 листопада 2014 року був призваний за мобілізацією.

Отримав тяжкі поранення 9 січня під час атаки російських бойовиків на новий термінал аеропорту Донецька. Через обстріли йому довелось чекати близько семи годин, протягом яких йому рятував життя молодший сержант Ігор Зінич, перш ніж побратими змогли вивезти пораненого з аеропорту до шпиталю. Спочатку в Артемівськ, а потім – до Харківського військового госпіталю. Беззбройні, під прицілом терористів, Ігоря 1,5 км виносили Петро Полицяк з побратимом Іваном. Більше двох тижнів воїн боровся за життя, переніс чотири операції.

Помер 27 січня 2015 у Київському військовому клінічному центрі.

Поховали Героя на цвинтарі у східній частині с. Трибухівці.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

- нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно);

- пам'ятна медаль «122-й окремий аеромобільний батальйон» (посмертно);

- відзнака голови Тернопільської обласної державної адміністрації «За службу Україні» (посмертно).

13 вересня 2015 року в селі Іванівка на честь Героя на фасаді школи, де навчався, встановлено меморіальну дошку.

РИМАР Павло Андрійович  
(8 липня 1980, м.Тернопіль – 1 лютого 2015, поблизу с.Преображенка Каланчацького району Херсонської області)
український військовик, журналіст. Член НСЖУ.

Павло Римар навчався у Тернопільській ЗОШ № 16 (1–9 класи), ЗОШ № 12 (10-11 класи), яку закінчив у 1997 році. Активно займався спортом, відвідував секцію боротьби в одній зі спортивних шкіл Тернополя. Грав у КВК, колекціонував різноманітні військові речі: каски, ножі тощо. Зі слів класного керівника був толерантним, тактовним, веселим, життєрадісним хлопцем – лідером у класі.

У 1997–2001 роках навчався на факультеті психології (спеціальність «Практична психологія») у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка.

Від 27 листопада 2001 до 8 жовтня 2002 року служив у Внутрішніх військах України (ВЧ 3008, м. Вінниця).

Добровольцем пішов до батальйону територіальної оборони, з липня 2014 року ніс службу на блокпостах на в'їзді в Крим у складі 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-ий БТО Тернопільської області «Збруч»).

Загинув 1 лютого 2015 року під час пожежі та вибуху складу боєприпасів на території старої ферми у польовому таборі ЗСУ поблизу с. Преображенка Херсонської області, де розміщувалися бійці Тернопільського батальйону територіальної оборони «Збруч». Тоді в пожежі загинуло ще п’ятеро військовослужбовців.

Поховали Павла Римара на Микулинецькому цвинтарі Тернополя 6 лютого 2014 року. Цей день у Тернопільській області був оголошений Днем жалоби за загиблими бійцями «Збруча».

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

У селі Преображенка встановили пам’ятний хрест, на якому викарбувані імена загиблих військовослужбовців «Збруча», серед них – Павло Римар.

СЕМЧУК Віктор Ярославович 
(3 березня 1991, c.Залав'є Теребовлянського району Тернопільської області – 19 червня 2014, с.Закітне Лиманського району Донецької області)
український військовик, розвідник-снайпер 24-ї окремої механізованої бригади оперативного командування «Північ» сухопутних військ Збройних Сил України.

Віктор Семчук народився 3 березня 1991 року в селі Залав’є. Тут закінчив початкову школу, а згодом – Теребовлянську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 2. Вступив у Прикарпатський військово-спортивний ліцей-інтернат (м. Надвірна), який закінчив 2008 року. Вищу освіту здобув у Тернопільському національному економічному університеті, де навчався до 2012 року на юридичному факультеті. Отримавши диплом, пішов служити в Яворівську військову частину за контрактом, звідки у травні його батальйон відправили на схід України, спочатку до Луганська, потім – Слов'янська, Донецька.

Солдат, розвідник-снайпер розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти штабного батальйону 24-ї окремої механізованої Залізної бригади імені Данила Галицького Сухопутних військ Збройних Сил України, військова частина А0998, м. Яворів.

19 червня 2014 під час військової операції зі звільнення від терористів населених пунктів у Лиманському районі (на той час – Краснолиманський), знищення блокпостів противника біля смт Ямпіль та взяття під контроль мосту через Сіверський Донець, бронегрупа розвідувальної роти потрапила у засідку на підході до села Закітне. Розвідники виявили на дорозі два КамАЗи та БРДМ-2 бойовиків. Було вирішено відконвоювати трофейну техніку ближче до основних сил батальйону, але у цей момент бойовики із засідки відкрили вогонь з кулеметів по бійцях, які сиділи на броні. Бій тривав 3 години. У ньому загинули семеро військових, серед них – солдат Віктор Семчук. Ще троє бійців дістали поранення.

22 червня тіло Віктора Семчука доправили літаком із Харкова до Тернополя; далі почесна автоколона рушила до рідного села військовослужбовця, де його й поховали 23 червня на місцевому кладовищі.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

6 грудня 2014 року на фасаді Теребовлянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2 відкрили меморіальну дошку Вікторові Семчуку.

29 травня 2015 року в місті Надвірна на Івано-Франківщині на фасаді будівлі Прикарпатського військово-спортивного ліцею-інтернату (вулиця Сірика, 1А) встановлено меморіальну дошку загиблому випускнику ліцею.

23 серпня 2015 року в селі Залав'є Теребовлянського району на фасаді будівлі загальноосвітньої школи (вулиця Шкільна, 3), де навчався Віктор Семчук, відкрито меморіальну дошки.

У червні 2015 року на місці бою, біля с. Закотного, на честь полеглих бойових побратимів військовики 24-ї бригади встановили обеліск.

19 червня 2017 року на Донеччині відкрито пам'ятник сімом воїнам 24-ї бригади, які загинули у бою за звільнення села Закітне.

СИКЛІЦКИЙ Назарій Олексійович 
(17 жовтня 1984, м.Тернопіль – 1 лютого 2015, поблизу с.Преображенка Каланчацького району Херсонської області)
український військовик 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-ий БТО Тернопільської області «Збруч»).

Назарій Сикліцкий народився 17 жовтня 1984 року в м. Тернопіль.

Навчався у Тернопільській ЗОШ № 23, Тернопільському вищому професійному училищі № 1 за спеціальністю «водій, електрогазозварювальник» (2000–2003).

Разом із братом-близнюком Максимом проходив строкову військову службу у Запоріжжі (ВЧ 3026).

Вступив до лав 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади, в якій служив за контрактом. Вже в березні мав повернутися додому.

Загинув 1 лютого 2015 під час пожежі та вибуху складу боєприпасів на території старої ферми в польовому таборі ЗСУ поблизу с. Преображенка Херсонської області, де розміщувалися бійці Тернопільського батальйону територіальної оборони «Збруч». Тоді загинули ще п’ятеро воїнів з Тернопільщини.

Поховали Назарія Сикліцкого на Микулинецькому цвинтарі Тернополя 6 лютого 2015 року.

20 травня 2016 року на фасаді Тернопільської загальноосвітньої школи № 23 загиблому бійцеві встановили пам'ятну дошку.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

20 травня 2016 року на фасаді Тернопільської загальноосвітньої школи № 23 загиблому бійцеві встановили пам'ятну дошку.

У селі Преображенка встановили пам’ятний хрест, на якому викарбувані імена загиблих військовослужбовців «Збруча», серед них – Назарій Сикліцкий.

Портрет Героя є на меморіалі «Стіна пам'яті полеглих за Україну» у Києві: секція 6, ряд 5, місце 1.

СТАДНИК Олександр Михайлович  
(9 грудня 1962, с.Буданів Теребовлянського району (нині – Білобожницької громади Чортківського району) Тернопільської області – 16 вересня 2020, м.Тернопіль)
український громадсько-політичний діяч.

Олександр Стадник народився 9 грудня 1962 року в селі Буданів, Теребовлянського району Тернопільської області. В юності займався боротьбою, футболом, представляв інтереси школи на змаганнях, чудово володів музичними інструментами, зокрема гітарою, гарно співав, створив з друзями-однодумцями музичну групу, яка тішила своїм талантом усю молодь села.

Відслужив у війську, де ще активніше почав займатися спортом, вести здоровий спосіб життя.

Закінчив Камʼянець-Подільський сільськогосподарський інститут.

Працював інженером, головним інженером в колгоспах Чортківського району (1989-1991). Також трудився у кооперативі «Консервний завод» в с. Росохач (1991-1997, Чортківського району). Був директором підприємств «Терно-Балт» і «Агропродукт» в с.Росохач. Завжди з розумінням ставився до прохань громади, підтримував матеріально потребуючих та хворих, дбав про інфраструктуру села, допомагав школі та дитячому садку, розвивав спорт, зокрема, утримував футбольну команду.

У час Помаранчевої революції Олександр Стадник (член Народного союзу «Наша Україна») зорганізував групу соратників та першим з Чортківщини поїхав у столицю України. Він щиро прагнув змінити правлячу еліту і перезавантажити внутрішній й зовнішній політичний курс країни.

В березні 2005-го призначений головою Чортківської районної державної адміністрації, а в 2006-му – головою Чортківської районної ради. Знаючий та сміливий керівник, новатор з креативним підходом змінив навіть атмосферу, дух в чиновницьких кабінетах, адже епіцентром усього стала людина та її проблеми.

У 2009 році мешканці Чортківського району довірили Олександру представляти їхні інтереси у Тернопільській обласній раді (2009-2015 рр). З вересня 2014 року і до завершення каденції представляв Тернопільську обласну раду в наглядовій раді Тернопільського обласного фонду підтримки підприємництва.

Працюючи головою постійної комісії з питань бюджету Тернопільської обласної ради Олександр Стадник уміло та професійно комунікував з розпорядниками коштів, знаходив компроміси та давав рекомендації щодо розподілу коштів у економічно складний для країни час. Відповідально ставився до своїх обовʼязків, проте ніколи не забував, що головне у житті – Людина, а не фінанси.

Олександр Михайлович ніколи не забував про Чортківський район, інтереси якого представляв в області. За його депутатської каденції профінансовано ряд проєктів, зроблені ремонти комунальних установ та доріг, розпочаті культурні, спортивні та мистецькі заходи.

Коли почалася революція Гідності, побили студентів, Олександр знову першим подався у серце країни, адже не міг змиритися з жорстокістю та цинічністю тогочасного керівництва країни, міліцейським свавіллям, корупцією, узурпацією влади, політикою русифікації та зближення з Росією. Цілу тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму та порушенням прав людини провів у Києві.

Згодом працював у державних структурах, приватних товариствах Тернополя: Директор «Домобудівник – Тернопіль», начальник управління організаційно-господарського забезпечення Головного управління Держпродспоживслужби в Тернопільській області, директор «ЕКОР ТЗ».

Був президентом Тернопільського професійного футбольного клубу «Нива». А в лютому 2020 року став співзасновником ГО «Шахова Федерація Чортківщини».

Де б не трудився Олександр Михайлович, його знали як надзвичайно порядну, харизматичну, скромну, товариську, надійну людину, високопрофесійного спеціаліста, відповідального керівника і справжнього патріота.

У Олександра Стадника було ще багато планів, яким так і не судилося здійснитися, адже 16 вересня 2020 року його життєвий шлях обірвала коронавірусна інфекція.

Нагороди:

СТАСІВ Михайло Ярославович  
(21 листопада 1968, с.Гайворонка, Теребовлянський район, Тернопільська область – 1 квітня 2016, м.Тернопіль)
український лікар-хірург, майор медичної служби 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).

Народився 21 листопада 1968 в Гайворонці Теребовлянського району Тернопільської області.

Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил СРСР. Брав участь у війні в Афганістані.

Закінчив Тернопільську державну медичну академію (1996, нині –Тернопiльський національний медичний університет iменi I.Я. Горбачевського. З третього курсу почав працювати в хірургічному відділенні Тернопільської міської лікарні швидкої допомоги.

Проживав у Тернополі. 20 років пропрацював хірургом, а згодом – завідувачем хірургічного відділення у Тернопільській міській лікарні швидкої допомоги, заступником головного лікаря з експертизи тимчасової непрацездатності тернопільського «Центру первинної медико-санітарної допомоги».

На місцевих виборах у жовтні 2015 року балотувався до Тернопільської міської ради по округу № 11.

З 11 серпня 2014 року до 12 вересня 2015 року служив у лавах Збройних Сил України начальником операційно-перев'язочного відділення медичної роти 128 окремої гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А1778).

Рятував життя бійців у зоні АТО. 25 січня 2015 року проводив евакуацію поранених під час бою за опорний пункт українських військових «Валера» (висота 307.5) поблизу Санжарівки Артемівського (нині – Бахмутського) району Донецької області під час боїв за Дебальцеве. Михайло Стасів рятував поранених, забирав з передової загиблих, оперував у бліндажах, наметах, у машині, у Світлодарській лікарні. Згодом терористи обстріляли і знищили операційний блок. Із Дебальцівського котла вивіз 187 бійців. Загалом у зоні АТО перебував 292 дні.

Помер у Тернополі 1 квітня 2016 року через раптову зупинку серця внаслідок інфаркту. Похований 3 квітня на Алеї Героїв Микулинецького кладовища.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

- орден «Відзнака Тернопільської міської ради»;

- орден «Честь і Слава»;

- медаль «Захисникам Вітчизни»;

- відзнака «За заслуги» Всеукраїнської громадської організації «Спілка ветеранів та працівників силових структур України "Звитяга"»,

- відзнака «За мужність та милосердя»;

- відзнака «За спасіння життя» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

СТАШКІВ Ярослав Петрович
(псевдо: «Бистрий», 20 вересня 1977, с.Щепанів, Козівський район, Тернопільська область – 2 грудня 2014, м.Щастя, Новоайдарський район, Луганська область)
український військовик, солдат Збройних Сил України, доброволець батальйону «Айдар». Активний учасник Революції Гідності.

02.12.2014 р. загинув під час обстрілу з РСЗВ «Град» позицій батальйону в районі м.Щастя, Луганської області

Ярослав Сташків був активним учасником Євромайдану (2013-2014 р.р.), а з початком військових дій на сході України поїхав добровольцем на фронт.

Солдат 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» служив у місті Щастя неподалік окупованого Луганська.

2 грудня 2014 року близько 4-ї години ранку російсько-терористичні збройні формування обстріляли з РСЗВ «Град» місто Щастя, розбомбили кілька житлових будинків. Один зі снарядів розірвався в метрі від машини батальйону «Айдар», в якій перебував Ярослав Сташків. Машина загорілася, в ній почала вибухати зброя. Від отриманих поранень воїн загинув.

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

В селі Щепанів Козівського району відкрили меморіальну дошку Ярославу Сташківу.

СТЕФАНОВИЧ Віктор Володимирович
(позивний – «Вік»; 10 травня 1987, м.Тернопіль – 15 червня 2015, поблизу с.Широкине Волноваського району Донецької області)
український військовик, боєць 8-ї окремої роти Добровольчого українського корпусу «Правий сектор».

Віктор Стефанович проживав у Тернополі на масиві «Дружба». Навчався у школі № 9. Згодом – в Технічному коледжі ТНТУ. Працював у будівельному супермаркеті та їздив на заробітки за кордон.

Брав активну участь у Революції Гідності. Не зміг залишитися байдужим і до подій, які розгорнулися на сході нашої країни.

На фронті – від грудня 2014 року. Пройшов півторамісячне навчання у вишкільному центрі в Десні. Уже наприкінці січня потрапив у бойовий підрозділ 8-ї окремої роти, за цей час лише раз був у відпустці.

Віктор завжди рвався у бій, не терпів несправедливості та дуже переживав за долю України. Завжди вирізнявся мужністю, патріотизмом та жагою до життя.

Загинув Віктор Стефанович 15 червня 2015 року в районі с. Широкиного (Донецька область).

20 червня відбулася панахида в Архикатедральному соборі УГКЦ, поховали Героя на Микулинецькому кладовищі в Тернополі.

Нагороди:

- орден «Честь і Слава»;

- медаль «За службу Україні»;

- відзнака ДУК «Правий сектор» «Бойовий хрест корпусу» (посмертно);

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).

18 лютого 2016 року у школі № 9 м. Тернополя встановили меморіальну дошку Вікторові Стефановичу.

ТРУХ Володимир Володимирович
(14 липня 1992, с.Жабинці Гусятинського району Тернопільської області – 17 січня 2015, поблизу Донецька)
український військовик, солдат 80-ї окремої аеромобільної бригади. Один із «кіборгів».

Володимир Трух проживав у селі Жабинці Чортківського району. Веселий та товариський хлопець майстерно грав на гітарі, співав, брав участь у сільському вертепі. Захоплювався футболом, був вправним воротарем.

29 серпня 2014 прийшла повістка. Два місяці перебував на навчанні в Яворові, а 9 листопада його відправили на схід, в зону АТО.

Загинув 17 січня 2015 у боях за Донецький аеропорт. Вибухом йому відірвало руку, поки побратими змогли дістати хлопця з-під уламків, було вже пізно – він втратив багато крові.

21 січня автомайданівці похоронним кортежем через Тернопіль доправили тіло загиблого до родинного села.

Похоронений в рідному с. Жабинці на місцевому кладовищі.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно);

- відзнака голови Тернопільської обласної державної адміністрації «За службу Україні» (посмертно).

Школа у с. Жабинці тепер носить ім'я Володимира Труха.

У 2016 році на фасаді НВК «ЗОШ І-ІІ ст. – ДНЗ» у с. Жабинці, у річницю загибелі Володимира, відкрили та освятили меморіальну дошку.

Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам'яті» у щоденному ранковому церемоніалі 17 січня.

ФУРСИК Віталій Юрійович
(23 квітня 1984, м.Кременець Тернопільської області – 18 жовтня 2015, м. Вінниця)
український військовослужбовець, сержант 14 ОМБр Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Віталій Фурсик народився 23 квітня 1984 року в місті Кременець на Тернопільщині. Закінчив Кременецьку ЗОШ І-ІІІ ст. №5, навчався у професійно-технічному училищі на маляра-штукатура. Віталій був працьовитий, добрим та щирим.

Служив у 1-му окремому мотопіхотному батальйоні 14-ї окремої механізованої бригади.

Помер 18 жовтня 2015 року під час лікування у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону м. Вінниці.

20 жовтня 2015 року тіло Героя зустріли біля пам’ятника Шевченку в м.Кременець.

21 жовтня похоронили Віталія Фурсика у рідному місті на Калинівському цвинтарі.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

- звання «Почесний громадянин міста Кременець» (посмертно).

У 2017 році на території Кременецького ліцею ім. Уласа Самчука відкрили капличку з фігурою Божої Матері «Скорботної» на честь усіх загиблих Героїв під час Майдану та російсько-української війни. Серед шести Героїв, яким присвячена капличка, – Віталій Фурсик

ЧАБАН Андрій Олександрович
(псевдо «Ворон»; 31 січня 1988 с.Залісці Кременецького району Тернопільської області – 24 липня 2014 м.Первомайськ Луганської області)
український військовик, сержант-інструктор відділення зв'язку 140-го окремого центру СО ГШ в/ч А0661 Збройних Сил України.

Андрій Чабан був єдиною дитиною в родині. У 2003 році закінчив Залісецьку ЗОШ І-ІІІ ступенів, у 2008 – Галицький інститут імені В.Чорновола в Тернополі.

У 2008 році підписав контракт із Збройними Силами України. Служив на посаді інструктора відділення зв'язку 140-го окремого центру спеціальних операцій Генерального штабу ЗСУ (в/ч А0551, м.Хмельницький), з 2014 – у в/ч А0661.

Після захоплення Криму і окупацією частини Донецької та Луганської областей росією Андрій 80 днів ніс службу у Херсоні, потім його направили на схід України.

24 липня він з побратимами здійснював патрулювання біля Пеервомайська, що на Луганщині. Спецпризначенці виявили диверсійну групу терористів, але потрапили у засідку. Загинув Андрій від кулі снайпера, врятувавши побратимів ціною власного життя.

Кожен раз, вирушаючи у небезпечну зону, воїн наголошував: «Це ж моя Україна, і я мушу боронити її від ворога».

Похоронили Героя 27 липня у рідному селі Залісці. Андрію Чабану було всього 26 років.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня;

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- орден «За Україну, за її волю» Спілки бійців і волонтерів АТО «Сила України».

26-27 липня 2014 року в Тернопільській області було оголошено жалобу.

31 січня 2015 року на фасаді Залісецької школи, де навчався воїн, відкрили меморіальну дошку Андрієві Чабану.

ЧЕСЛАВСЬКИЙ Володимир Едвардович
(20 вересня 1976, с.Голотки – 26 січня 2015, с.Трипілля, Донецька область)
український військовослужбовець, старшина 26-ї Бердичівської окремої артилерійської бригади Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Володимир Чеславський народився 20 вересня 1976 року у селі Голотках, нині Скориківської громади Тернопільського району Тернопільської області.

Працював водієм у колгоспі. На фронт пішов добровольцем.

Загинув 26 січня 2015 року під час виконання бойового завдання поблизу села Трипілля, що на Донеччині.

Похований у рідному селі.

Нагороди:

- почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

ЧОРНИЙ Микола Володимирович
(17 грудня 1985, м. Хоростків, Тернопільська область – 23 червня 2014, м. Дебальцеве, Донецька область)
український волонтер.

Микола Чорний народився 17 грудня 1985 року в м.Хоростків, Гусятинського району, Тернопільської області. Пізніше переїхав із сім’єю у м. Кременець, Тернопільської області, де проживав по вул.Красногірка.

Середню освіту отримав у Кременецькій ЗОШ №1. У 2006 році закінчив технологічний факультет за напрямом підготовки «Технологічна освіта» Кременецього обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка. Отримав ступінь «бакалавр». Під час навчання проявив себе як хороший студент та надійний друг. Цікавився природничими науками, історією України.

Був активним учасником Євромайдану під час Революції Гідності у 2013–2014 роках.

За однією інформацією 23 червня 2014 року зник під час доставки гуманітарної допомоги в районі м. Дебальцеве, що на Донеччині. За іншими даними – Микола орієнтовно загинув поблизу Савур-Могили і був добровольцем в АТО.

Понад рік вважався безвісти зниклим. Після результатів аналізу ДНК, та впізнання матері, було встановлено, що похований 6 вересня 2014 року у Дніпропетровську як невідомий військовослужбовець.

22 серпня 2015 року відбулось перепоховання Миколи Чорного на рідній землі (Туницький цвинтар) в м.Кременець.

ЧУХАСЬ Руслан Іванович
(24 серпня 1971, село Новокатеринівка Красногвардійського району Автономної Республіки Крим – 1 лютого 2015, с.Червоний Чабан (нині – с.Преображенка) Скадовського району Херсонської області)
військовослужбовець 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-й БТО Тернопільської області «Збруч»).

Народився 24 серпня 1971 року в селі Новокатеринівка Красногвардійського району. Батьки працювали в Криму за розподілом, після народження єдиного сина повернулися до Гусятина Тернопільської області, де Руслан закінчив школу.

В Кам'янець-Подільському училищі здобув професію спеціаліста з контрольно-вимірювальних приладів.

Пройшов військову службу в Стрию на Львівщині, після демобілізації служив у міліції, згодом працював електриком та художником.

4 червня 2014 року мобілізований до війська. Служив сержантом у 128 окремій гірсько-піхотній бригаді (6-й окремий мотопіхотний батальйон – Тернопільський батальйон територіальної оборони «Збруч»).

Загинув близько 3:00 ранку 1 лютого 2015 під час пожежі та вибуху складу боєприпасів на території старої ферми у польовому таборі ЗСУ поблизу с. Преображенка Каланчацького району Херсонської області, де розміщувалися бійці Тернопільського батальйону територіальної оборони «Збруч». Тоді загинули ще п’ятеро військових з Тернопільщини.

5 лютого 2015 року тіло Руслана привезли на головний майдан рідного селища, де відбувся мітинг-реквієм та панахида.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

1 лютого 2016 в Гусятинській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Русланові Чухасю.

У селі Преображенка встановили пам’ятний хрест, на якому викарбувані імена загиблих військовослужбовців «Збруча», серед них – Руслан Чухась.

ГРИЦЕНКО Володимир Ігорович
(15 лютого 1989 р., с. Осташівці, Зборівський район, Тернопільська область – 30 липня 2015 р., смт Новгородське, Дзержинська міська рада, Донецька область)
солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 1989 року в селі Осташівці Зборівського району Тернопільської області. Батько помер, коли Володимир ще був маленький, і мама виховувала його самотужки. Був єдиною дитиною.

Служив за контрактом в ЗСУ. У квітні 2015-го призваний за мобілізацією; солдат, стрілець-помічник гранатометника 43-го окремого мотопіхотного батальйону. Вишкіл пройшов на Яворівському полігоні.

30 липня 2015 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу смт Новгородське Донецької області – зазнав кульових поранень в ногу, внаслідок масивної крововтрати.

Похований в селі Осташівці Зборівського району (нині Озернянська ОТГ).

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

МИХАЛЬСЬКИЙ Тарас Романович
(26 вересня 1980, м.Збараж Тернопільської області – 19 жовтня 2014, с.Сміле Слов'яносербського району Луганської області)
український військовик, оператор-навідник БМП 24-ї окремої механізованої бригади.

Тарас Михальський закінчив Збаразьку ЗОШ № 3 зі «срібною» медаллю та з відзнакою юридичний факультет ТНЕУ (нині – Західноукраїнський національний університет).

Останні 5 років жив у Гайсині на Вінниччині, де займався бізнесом.

Був активним учасником подій на Майдані в Києві.

Влітку 2014 року добровольцем пішов боронити Україну і приєднався до лав ЗСУ. 21 серпня прибув на полігон у Новояворівськ. З початку вересня виконував бойові завдання на блокпості біля Трьохізбенки на Луганщині.

Загинув 19 жовтня 2014 на «Бахмутській трасі» під час відбиття спроби прориву російських збройних формувань поблизу с. Сміле, коли разом з іншими військовослужбовцями їхав виручати бійців 32-го блокпосту, оточеного сепаратистами. БМП-2, в якій був Тарас, йшла третьою в колоні, попереду були БТР і танк. Дорогою поблизу села Сміле сепаратисти почали обстрілювати колону. Знищили спочатку БТР і танк, а потім протитанкова ракета влучила в бойову машину, всередині якої був Тарас, водій-механік і ще один боєць.

Після бою тіло не вдалось вивезти. Сепаратисти не віддавали останків загиблих бійців, прикопали їх з наміром провести обмін. 28 жовтня з табличкою на хресті «неопізнаний солдат номер 325» Тараса Михальського поховали разом з іншими невідомими бійцями на цвинтарі у Старобільську на Луганщині. У січні 2015-го вдалося упізнати за експертизою ДНК.

Зустрічали Героя у Збаражі ввечері 31 січня, після чого труну з тілом перевезли в церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Поховали Тараса Михальського 2 лютого 2015 року поряд із могилою Героя України Устима Голоднюка.

Відзнаки:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня;

- орден «За Україну, за її волю» Спілки бійців і волонтерів АТО «Сила України»; - звання «Почесний громадянин міста Збаража» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

РАВА Андрій Іванович
(29 лютого 1992 – 4 жовтня 2014)
молодший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Закінчив початкову школу села Футори, Зборівську гімназію імені Романа Завадовича, 2010-го – Зборівський коледж Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя, спеціальність «обслуговування та ремонт автомобілів та двигунів».

Протягом 2010–2011 років проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ.

Взимку 2013–2014 років перебував на Майдані Незалежності, де брав активну участь в подіях Революції Гідності.

Пішов служити добровольцем 25 березня 2014-го. Став водієм 72-ї окремої механізованої бригади, командиром відділення дизельних автомобілів. Влітку був вдома у короткотерміновій відпустці, лікував у Тернополі пошкоджене осколком око, по тому знову поїхав захищати Батьківщину.

Загинув у бою поблизу села Миколаївка (Волноваський район Донецької області).

10 жовтня 2014-го похований в селі Футори.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

10 жовтня 2014 року у Тернопільській області оголошено Днем жалоби у зв'язку із загибеллю Андрія Рави та Віктора Пунди під час виконання службових обов'язків у зоні проведення бойових дій.

РУСНАК Микола Ігорович
(24 вересня 1975, с.Лощинівка (нині Бернадівка) Теребовлянського району Тернопільської області – 11 липня 2014, поблизу с.Зеленопілля Свердловського району Луганської області)
український військовик, молодший сержант, оператор 2-го протитанкового відділення протитанкового взводу 2-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів).

У ранньому віці Микола втратив батьків і потрапив до інтернату. Пізніше працював на Тернопільській меблевій фабриці, де зустрів Ярославу Садовську, жінку, яка замінила йому матір. Після одруження переїхав у село Верхівці Гусятинського району.

Загинув 11 липня 2014. Зранку терористи обстріляли реактивною установкою «Град» блокпост у районі Зеленопілля Луганської області зі сторони державного кордону.

Відзнаки:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня;

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

31 липня на Тернопільщині оголосили траур у зв’язку із загибеллю Миколи Руснака.

8 червня 2015 року в Гримайлівській санаторній загальноосвітній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів відбувся мітинг-реквієм, присвячений відкриттю меморіальної дошки на честь випускника школи Миколи Руснака.

1 вересня 2020 року у селі Клювинці побратим загиблого Дмитро Мерзлікін відвів до першого класу доньку Миколи Руснака – Софію.

СТАВСЬКИЙ Віталій Миколайович
(3 вересня 1991, місто Костопіль, Костопільська територіальна громада, Рівненський район – 31 серпня 2014, Луганський аеропорт)
молодший сержант Збройних Сил України. Учасник війни на сході України.

Віталій Ставський народився 1991 року в місті Костопіль (Рівненська область). Закінчив Костопільську ЗОШ № 6 І-ІІІ ступенів. Вихованець Костопільського обласного ліцею-інтернату спортивного профілю. Чемпіон України 2007 року, майстер спорту з греко-римської боротьби.

З 2008 року навчався в Олеському професійному ліцеї, отримав фах слюсаря, водія.

З жовтня 2011-го проходив службу за контрактом (львівська військова частина).

Командир відділення 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 31 серпня 2014 р. під час оборони аеропорту Луганська.

Похований в місті Костопіль 7 вересня 2014-го.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- нагрудний знак «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

У Костопільському ліцеї-інтернаті відкрито і освячено пам'ятну дошку Віталію Ставському.

23 серпня 2015-го в Костополі відкрито Меморіал Героям України, де викарбувано імена героїв Небесної Сотні та загиблих земляків під час війни на сході країни: Віталія Ставського, Руслана Салівончика, Сергія Головчака та Романа Пиясюка.

СТОРЧАК Іван Васильович
(11 січня 1996, с. Криволука Чортківського району Тернопільської області – 12 серпня 2017, с. Водяне Волноваського району Донецької області)
український військовик, солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Іван Сторчак народився 1996 року в селі Криволука на Тернопільщині. Виріс у багатодітній родині. Вчився в початковій школі рідного села, потім – у загальноосвітній школі в сусідній Палашівці. По закінченні школи продовжив навчання у Бучацькому профтехучилищі, де здобув спеціальність будівельника.

Навесні 2016 року призваний на строкову військову службу. В лютому 2017 підписав контракт, і після підготовки у навчальному центрі відбув до зони проведення антитерористичної операції.

Солдат, навідник кулеметного взводу 3-ї мотопіхотної роти 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 12 серпня 2017 року, у другій половині дня, від кулі снайпера під час бою з російськими терористами, які відкрили вогонь з гранатометів та великокаліберних кулеметів по українських укріпленнях неподалік с. Водяне Донецької області, на Приморському напрямку.

16 серпня 2017 року у Катедральному соборі верховних апостолів Петра і Павла у місті Чорткові відбулась панахида за загиблим воїном Іваном Сторчаком. У рідному селі в останню путь його проводжали рідні та односельці.

Похований у селі Криволука Чортківського району Тернопільської області.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

ТИМОЩУК Андрій Петрович
(1 серпня 1972 – 12 червня 2015)
український військовик, солдат Збройних Сил України. Загинув під час російсько-української війни.

Андрій Тимощук народився в смт Теофіполі на Хмельниччині, закінчив Теофіпольську ЗОШ № 1, навчався у Базалійському та Теофіпольському профтехучилищах, здобув робітничі професії штукатура-плиточника, тракториста, водія та кранівника.

Вдруге одружився на Тернопільщині. Спочатку сім'я жила в Тернополі, 2005 року продали квартиру та переїхали до Галущинців Підволочиського району. Андрій хотів позбутися гамору міста та займатися сільським господарством. Сім'я Тимощуків обробляла город і тримала невеличку господарку. Працював на будівництві, робив ремонти.

19 лютого 2015-го мобілізований, два місяці був у Львові, пізніше на Закарпатті, через кілька місяців підготовки вирушив на фронт. Солдат, водій-мінометник 128-ї гірсько-піхотної бригади.

12 червня 2015 року близько 16:15 терористи з боку залізничного мосту (Червоний Яр) обстріляли із АГС-17 позиції українських сил поблизу Станиці Луганської. Того дня Андрій із побратимами закінчили службу на посту і відпочивали після караулу. Розвідка вчасно не доповіла, що насувається небезпека. Коли почався обстріл, Тимощук не встиг добігти до бліндажа, снаряд «града» розірвався в безпосередній близькості. Двоє військових зазнали поранень, Андрій Тимощук від поранень помер.

Люди навколішках зі свічками у руках зустрічали тіло земляка-героя 17 червня на мості між Волочиськом та Підволочиськом. 18 червня 2015-го похований у селі Галушинцях з військовими почестями.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

ЮРКЕВИЧ Андрій Михайлович
(псевдо «Грізлі»; 18 квітня 1982 с. Білозірка Лановецького району Тернопільської області – 5 вересня 2014, с. Металіст Луганської області)
український військовик, командир 2-го взводу 2-ї роти «Захід» 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» МО України.

Навчався Андрій Юркевич у Тернопільській школі № 13, брав участь в усіх можливих змаганнях, конкурсах, квестах, КВН-ах. Працював у фірмі «Максимум» (Тернопіль).

Андрій Юркевич – боєць спортивного клубу «Характерник» (м. Тернопіль), громадський активіст, активний учасник подій на Майдані, зокрема під час протистояння 18-20 лютого 2014 року.

Після початку війни на сході України вступив до батальйону «Айдар» і в його складі брав участь у звільненні Луганщини, вів щоденник учасника війни у соціальній мережі.

Загинув 5 вересня 2014-го у засідці проросійських бойовиків поблизу села Весела Гора блокпост на ділянці Металіст – Щастя в Луганській області.

Поминальні служби відбулися 11 вересня в с. Підгороднє Тернопільського району та в Архикатедральному соборі Тернополя.

Похований Андрій Юркевич на Микулинецькому цвинтарі.

За два тижні до того, як піти на схід добровольцем Андрій закінчив писати оповідь про події на Майдані. Писав уночі: «Мушу встигнути це зробити, інакше мене замучить совість». Він прагнув змін і хотів, щоби люди змінилися. Читаючи книгу, дізнаєшся, які труднощі довелося долати молодим патріотам, з перших вуст дізнатися про бої на Інститутській, про те, як під прицілом снайпера рятували поранених побратимів та виносили тіла загиблих. Спогади Андрія Юркевича дають зрозуміти, що спонукало молодих людей не задумуючись, просто з Майдану, йти на фронт захищати Батьківщину. Книгу «Моя революція» видали після смерті Героя.

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно);

- орден «Честь і слава» (посмертно);

- орден «Народний Герой України» (2016).

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

11 листопада 2014 року в державному архіві Тернопільської області відбулась презентація книги спогадів про Майдан і Революцію гідності Андрія Юркевича «Моя революція».

17 квітня 2015 року в Тернопільській ЗОШ № 13, де навчався Андрій Юркевич, відбувся вечір-реквієм та відкриття кутка пам'яті Героя.

Кадри з похорону Андрія Юркевича стали початком документального фільму Леоніда Кантера та Івана Яснія «Добровольці Божої чоти».

Наприкінці 2016-го Тернопільській загальноосвітній школі-ліцею № 13 присвоєно ім'я Андрія Юркевича.

ЯНИЦЬКИЙ Володимир Ярославович
(14 вересня 1975, м. Тернопіль – 22 листопада 2015, м.Тернопіль)
український військовик 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів).

Народився 14 вересня 1975 року в місті Тернопіль. Закінчив середню школу.

Працював начальником охорони на одному з підприємств в Тернополі.

У серпні 2014 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив у 24-ій окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А0998, місто Яворів Львівської області).

З листопада 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. Ніс службу на блок-пості у районі села Кримське Новоайдарського району Луганської області на трасі Лисичанськ – Луганськ (Бахмутська траса).

На Луганщині у Володимира почалися болі в шлунку, влітку 2015 року його з лінії фронту забрала «швидка» з кровотечею, діагностували рак шлунку 4-го ступеню. Перебував у лікарнях Харкова та Львова, де зробили операцію. Останній час був у 2-ій лікарні м. Тернопіль.

21 листопада Володимиру погіршало, в ніч на 22 листопада він помер. Похований на Микулинецькому кладовищі.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно).

ЯЦУНДА Ігор Ярослававович
(31 травня 1981, с. Метенів, Тернопільська область – 19 березня 2016, в районі с. Боровеньки, Луганська область)
український військовослужбовець, старший сержант Збройних Сил України, старший такелажник такелажного взводу військової частини В 1428, учасник російсько-української війни.

Ігор Яцунда народився 31 травня 1981 року в селі Метенів, нині Зборівської громади Тернопільського району Тернопільської області України.

Закінчив загальноосвітню школу в с. Кабарівці, Зборівський коледж Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя (спеціальність – електрозвалювальник).

Після проходження строкової служби працював охоронцем, згодом – за кордоном.

У січні 2016 року розпочав службу за контрактом. 11 лютого 2016 року відбув у зону АТО.

Помер 19 березня 2016 року під час несення служби в районі с. Боровеньки на Луганщині.

Проживав у с. Присівці Тернопільського району, де й похований 23 березня 2016 року.

Нагороди:

КОРОЛЬ Сергій Володимирович
(позивний «Махно»; 1 жовтня 1970, м.Тернопіль – 24 лютого 2023, район с.Масютівка, Харківська область)
український військовослужбовець, капітан 105 ОБрТрО Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Сергій Король народився 1 жовтня 1970 року в Тернополі.

У 1990-х роках розпочав службу в Національній гвардії України. Згодом був підприємцем.

У 2014 році як доброволець брав участь в бойових діях на сході України.

З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну – знову на фронті. Командир 2-ї роти 83-го батальйону 105-ї окремої бригади територіальної оборони.

Загинув 24 лютого 2023 року в районі с. Масютівка на Харківщині.

Похований 27 лютого 2023 року на Алеї Героїв Микулинецького кладовища м. Тернополя.

27 лютого 2023 року з'явилася петиція про присвоєння звання Герой України Сергію Королю.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя (посмертно).

ДЕРЕХ Віталій Мирославович
(3 вересня 1987, м.Тернопіль – 28 травня 2022, біля м.Попасна, Луганська область, Україна)
український журналіст, митець, пластун, лицар куреня «Орден Залізної Остроги», військовослужбовець, молодший сержант, командир протитанкого відділення 3-го окремого батальйону спеціального призначення 1 ОБрСпп ім. Івана Богуна Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Віталій Дерех народився 3 вересня 1987 року в місті Тернополі.

Закінчив Галицький коледж імені В'ячеслава Чорновола. Працював журналістом газети «20 хвилин». У 2013 році від редакції їздив в експедицію в Південну Африку та Мадагаскар.

Активний учасник Революції гідності в складі 15-ї сотні Самооборони Майдану. Рятував людей на Інститутській 20 лютого.

Пластував в 29-му курені УПЮ ім. Юрія Старосольського, згодом разом із своїм гуртком «Сірі Вовки» (в якому також був Віктор Гурняк, Герой України, загинув в бою за Україну в 2014) – в 77 курені УПЮ ім. Івана Гавдиди, де і був впорядником, коли перейшов в старші пластуни. Учасник та інструктор у військово-патріотичному таборі «Легіон».

У 2014 році пішов добровольцем в батальйон «Айдар» Збройних Сил України; воював до липня 2015 року. У 2016–2018 роках працював в Муніципальній варті м. Івано-Франківськ, зокрема рятувальником.

З початком російського вторгнення в Україну 2022 року вступив до 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна, в складі якої брав участь в боях під Києвом, опісля на – Луганщині. Керував розрахунком протитанкових засобів, з яким ліквідував не одну одиницю ворожої техніки та особового складу. Врятував життя багатьох побратимів.

Під командуванням Віталія у травні 2022 року розрахунок ПТРК «Скіф» («Стугна-П») знищив 15 одиниць техніки ворога.

Загинув 28 травня 2022 року біля м. Попасна Луганської области внаслідок авіаційного удару.

Похований 2 червня 2022 року на алеї Героїв, що на Микулинецькому цвинтарі міста Тернополя.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно);

- орден «За мужність» III ступеня (6 вересня 2016);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя (посмертно).

У травні 2022 року на честь Віталія Дереха назвали розрахунок 3-го батальйону Першої окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна.

ЦИМБАЛІСТИЙ Михайло Васильович
(29 липня 1985, с.Увисла, нині Хоростківської громади Чортківського району Тернопільської області – 14 вересня 2019, с. Павлопіль Донецької області)
український військовик, майор Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Михайло Цимбалістий народився 29 липня 1985 року у селі Увислі, нині Хоростківської громади Чортківського району Тернопільської області у родині військових (батько – підполковник запасу, брат – підполковник ЗСУ).

Навчався у Тернопільській загальноосвітній школі № 29 (2002), Національній академії сухопутних військ (2010).

Військову службу проходив на офіцерських посадах у військових частинах Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Брав участь у боях за звільнення міста Слов’янська, у боях під Іловайськом, обороняв Донецького аеропорту.

Поранений снайпером 13 вересня 2019 року в зоні ООС. Загинув 14 вересня 2019 року.

Похорон відбувся 16 вересня 2019 року в м. Тернополі. Поховали на Алеї Героїв Микулинецького цвинтаря.

Наказом Міністерства оборони України від 30 жовтня 2019 року № 98 майору Михайлу Цимбалістому присвоєно звання «підполковник» (посмертно).

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ та II (2019) ступеня;

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (2020);

- відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції»;

- медаль «10 років сумлінної служби» Міноборони України;

- нагрудний знак «Учасник АТО»;

- медаль «20 років воєнній розвідці України», «За відданість воєнній розвідці» ІІІ ст., «За мужність при виконанні спецзавдань»;

- відзнака «Зірка Слави» (посмертно).

1 серпня 2021 року в родинному селі військовика відкрили пам'ятник Михайлу Цимбалістому.

Одній з вулиць міста Тернополя присвоєно ім'я підполковника Михайла Цимбалістого.

ТЕРЕБІЙ Андрій Богданович
(позивний –«Сокіл»; 28 жовтня 1991, м. Тернопіль – 4 квітня 2022, м. Рубіжне, Луганська область)
український військовослужбовець, солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився Андрій Теребій 28 жовтня 1991 року в місті Тернополі.

Навчався в Тернопільській загальноосвітній школі № 23. Під час навчання займався вільною та греко-римською боротьбою в СК «Галицькі леви», де здобував нагороди в різних областях та районах.

Закінчив Тернопільський центр професійно-технічної освіти № 1. Від 2011 року проходив військову службу в Державній спеціальній службі транспорту, а також навчався в Тернопільському національному технічному університеті імені Івана Пулюя.

Після початку російсько-української війни був призваний за третьою хвилею мобілізації. Протягом 2014–2015 років служив стрільцем, помічником гранатометника 24-ї окремої механізованої бригади. Брав участь у боях за Кримське та Золоте.

З 2016 року добровільно поступив на службу в 54 ОМБр. Учасник боїв за Попасну. 2017-го підписав контракт з 122 окремим аеромобільним батальйоном 81-ї окремої аеромобільної бригади.

У 2018–2022 роках – у лавах УДА (бої за Марʼїнку).

Між ротаціями також був активним учасником Громадського руху ветеранів та волонтерів «Захисти Україну» та Громадської організації «Res_Publica. Брати по Зброї».

З початком російського вторгнення в Україну був старшим стрільцем 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 4 квітня 2022 року від снайперської кулі в боях за місто Рубіжне Луганської області.

Похований 11 квітня 2022 року на Алеї Героїв Микулинецького кладовища.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- медаль УКЦ КП «За жертовність і любов до України» (4 березня 2016);

- відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції» (17 лютого 2016);

- орден «Лицар Мужності та Честі» (25 жовтня 2017);

- Хрест Бойового Братерства (14 березня 2019);

- медаль «За участь в боях «Бахмутський рубіж».

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (22 серпня 2022, посмертно).

23 травня 2024 року на фасаді Тернопільського центру професійно-технічної освіти відкрито пам'ятну дошку Андрію Теребію.

МЯЛІКГУЛИЄВ Назар Курбангельдийович
(позивний – Поет; 9 жовтня 1990, с.Кобиловолоки Теребовлянського району Тернопільської області – 23 червня 2022 на сході України)
український поет, військовослужбовець, молодший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Назар Мялікгулиєв народився 9 жовтня 1990 року в селі Кобиловолоках, нині – Теребовлянської громади Тернопільського району Тернопільської області, у сім'ї етнічного туркмена Курбангельди Мялікгулиєва та уродженки західної України.

Із шести років почав писати вірші. Автор поетичних збірок «Крик» (2012), «До народу» (2014), «Критик до народу або вірші мого дитинства» (2022, видана посмертно).

Закінчив Теребовлянську загальноосвітню школу № 2. Працював у лісництві. У 2008–2010 роках служив за контрактом у ракетній бригаді (механік-кулеметник, згодом – механік тактичних ракет).

У 2014 був призваний за третьою хвилею мобілізації. У складі батальйону зенітник Назар пройшов бої під Кримським, у районі Тошківки, Оріхового, Новотошківського.

Рік після демобілізації був удома. У серпні 2016-го пройшов курси перепідготовки військовослужбовців, звільнених у запас за проєктом «Україна – Норвегія». У грудні 2016 року повернувся до війська. Проходив службу у складі артилерійської бригади, яка на той час виконувала завдання на Луганщині.

Влітку 2017 року звільнився після закінчення терміну контракту.

У 2022 році Назар потрапив на фронт вже всьоме. Воював у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 23 червня 2022 року на східному напрямку оборони під час виконання бойового завдання. Похований в Козовій Тернопільського району.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (2024, посмертно).

У червні 2024 року в Козовій відкрито пам'ятну дошку на честь Назара Мялікгулиєва.

БАРНА Олег Степанович
(18 квітня 1967, с.Нагірянка, Тернопільська область – 17 квітня 2023, с. Павлівка, Донецька область)
український громадсько-політичний діяч, правозахисник, педагог, військовослужбовець, старший сержант ЗСУ, учасник російсько-української війни. Народний депутат України VIII скликання.

Олег Барна народився 18 квітня 1967 року в селі Нагірянці Чортківського району Тернопільської області в родині вчителів Степана Михайловича та Світлани Людвігівни.

Закінчив Нагірянську початкову школу (1977), Ягільницьку середню школу (1984), фізико-математичний факультет Тернопільського педагогічного інституту (1991, нині національний університет). Здобув спеціальність менеджера системи освіти (1995) та юриста (2008).

У 1985–1987 роках проходив службу в армії. Працював вчителем математики, фізики, інформатики, допризивної підготовки в Ридодубівській та Білобожницькій школах (1991–2014), від 1 вересня 2021 – асистент катедри історії України, археології та спеціальних галузей історичних наук Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

У жовтні 1990 року брав участь у студентському голодуванні у Києві, відомому як «Революція на граніті», на теперішньому Майдані Незалежності за вихід України з СРСР.

У 1994—1995 роках ставав срібним призером Чемпіонату України із зимового поліатлону (стрільба, лижна гонка, підтягування на перекладині). Брав участь у складі збірної України в міжнародних змаганнях у м. Казані (Росія).

Друкувався з 1996 року, автор ряду статей на громадсько-політичні теми.

У 1996–1999 роках був одним з організаторів страйків учителів Чортківського району. У 1999 році створив Білобожницьку правозахисну групу, в якій об'єднав жителів семи навколишніх сіл.

У 2000 році очолив у районі акцію «Україна без Кучми». У 2001 році у Києві перед стінами Верховної Ради та Секретаріату Президента провів акцію символічного поховання політичних трупів «кучмократії» на знак протесту проти звільнення Віктора Ющенка з посади прем'єр-міністра.

У 2001–2002 роках за рекомендацією народних депутатів від УРП «Собор» Левка Лук'яненка та Анатолія Матвієнка очолив окружний штаб БЮТу на виборах 2002 року.

У другому турі президентських виборів 2004 року був координатором, а у повторному другому турі керівником Чугуївського районного штабу від Віктора Ющенка в Харківській області. Організував односельців та жителів району для поїздки на Схід для підтримки Віктора Ющенка та на Помаранчеву революцію.

У 2002–2010 роках був Нагірянським селищним головою (дві каденції).

Через свою громадсько-політичну позицію, переслідувався владою. Та зумів захистити й себе та громаду в судовому порядку.

Активний учасник Євромайдану в Чортківському районі та у Києві. Отримав поранення внаслідок протистоянь 18 лютого 2014 року в Маріїнському парку. Отримав статус інвалідності III групи, як ветеран війни.

У липні 2014 року добровольцем пішов у ЗСУ в зону АТО, боєць 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, командир мінометного розрахунку (псевдо «Дядько Олег»).

Кандидат у народні депутати України по Чортківському одномандатному виборчому окрузі № 167 (Тернопільська область) від «Блоку Петра Порошенка» під час виборів 26 жовтня 2014 року. За результатами голосування стає народним депутатом України.

Олег Барна разом з іншими депутатами-ветеранами АТО входив у депутатську групу, яка систематично брала участь у нарадах Міністра Оборони з питань розбудови та реформування ЗСУ.

За сприяння О. Барни було відбудовано військову частину у Чорткові та за інвестиції японського бізнесу збудовано завод Чортківська філія ТОВ «СЕ Борднетце-Україна».

30 жовтня 2018 року на засіданні Ради Безпеки ООН (Нью-Йорк, США) постійний представник рф Василь Нєбєнзя поскаржився на вислови народного депутата України Олега Барни щодо росіян. Дослівно Олег Барна сказав: «Росіяни – це не нація, навіть не народ. Це байстрюки татаро-монгольської орди без своєї історії, культури, віри, які вони постійно крали в інших народів, на яких нападали».

Подальша політична та громадська діяльність Олега Барни за висновками уряду росії є ворожою для росії і тому щороку вносять його у санкційні списки.

Олег Барна першим із народних депутатів виступив на засіданні ВРУ та неодноразово на Уряді України з приводу недопущення будівництва ГЕС на р. Дністер, якщо для цього не буде погодження жителів басейну ріки. Гроші від проєкту рекомендував Уряду потратити на соціально-економічний розвиток регіону.

Протягом двох років Олег Барна домігся повернення у державну власність спортивної біатлонної бази у с. Підгороднє під Тернополем, не допустивши її дерибану окремими громадськими активістами, котрі замовляли на депутата образливі акції. Олег Барна звернувся до ветеранів АТО: «Будьте гідними, а не використаними!». У квітні 2019 р. біатлонна база була передана у власність Міністерства спорту і молоді.

З початком російського вторгнення в Україну 2022 року пішов добровольцем у військкомат, був стрільцем, помічником гранатометника, проходив військову службу в складі 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. З 25 лютого став командиром гранатометного відділення.

Загинув 17 квітня 2023 року під Вугледаром від поранення в шию під час штурму позицій ворога.

21 квітня 2023 року відбулося прощання із Олегом Барною та його командиром Валерієм Дороховим у Михайлівському Золотоверхому соборі та на Майдані Незалежності в Києві.

Поховання Олега Барни відбулося 23 квітня 2023 року в селі Білобожниці Тернопільської області. Похований поруч зі своїм учнем Андрієм Павлюком.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (посмертно);

- відзнака Президента України – ювілейна медаль «25 років незалежності України» (19 серпня 2016);

- відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції»;

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя (28 квітня 2023, посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Чорткова (2024, посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Борщева (13 серпня 2024, посмертно).

У лютому 2024 року на будівлі Верховної Ради України встановили меморіальну дошку, на якій викарбувані імена народних депутатів та працівників апарату ВРУ, які загинули під час російсько-української війни, серед них – Олег Барна.

24 лютого 2024 року на фасаді Білобожницької загальноосвітньої школи, де з перервами з 1994 по 2019 рік він працював, встановили меморіальну дошку Олегу Барні.

КИРИЛЮК Назар Романович
(08 березня 1995, с.Біла Чортківського району Тернопільської області –12.09.2022, с.Сухий Ставок Херсонської області)
український військовик, учасник АТО, учасник російсько-української війни.

Народився 8 березня 1995 року в селі Біла на Тернопільщині. Провів своє дитинство та юність в цьому мальовничому куточку нашої землі. Навчався в Чортківській загальноосвітній школі №6, вже тоді вирізнявся серед однолітків відданістю та рішучістю. Пізніше вступив до Чортківського вищого професійного училища і здобув професію «тракторист-машиніст с/г виробництва».

У 2013–2018 роках служив за контрактом у Збройних Силах України. В 2017 році брав участь у боях в районі села Кримське Луганської області.

Знову відправився на фронт у 2022 році, в перший день повномасштабного вторгнення російських окупантів. Назар служив у 24-ій окремій механізованій бригаді імені короля Данила, де обіймав посаду водія взводу протитанкових керованих ракет другого стрілецького батальйону військової частини А-0998.

Загинув 12 вересня 2022 року під час авіаційного удару в селі Сухий Ставок Херсонської області, отримавши поранення, несумісні з життям.

Похований 18 вересня 2022 року на Алеї Героїв в рідному селі.

Нагороди:

- відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції» (2017);

- медаль Православної церкви України «За жертовність і любов до України»

- нагрудний знак «Ветеран війни»;

- звання «Почесний громадянин міста Чорткова»;

КОТУЗЯК Федір Степанович
(позивний «Годой», 7 травня 1980, с.Ворвулинці,Заліщицького району Тернопільської області – 8 липня 2022, Дементіївка, Харківська область)
український міліціонер, військовослужбовець, старший лейтенант 241 ОБрТрО Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Федір Котузяк народився 7 травня 1980 року в селі Ворвулинцях, нині Товстенської громади Чортківського району Тернопільської области України.

Закінчив Одеський інститут сухопутних військ. Служив у Скалі-Подільській та Чернівцях.

Працював дільничним у Заліщицькому райвідділі міліції. Після аварії і тривалого лікування в 2008 році звільненився за станом здоров'я.

Учасник Революції гідності.

З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну поїхав до столиці, бо в місцевому військкоматі отримав відмову через стан здоров'я. На початку квітня потрапив до лав 242-го батальйону 241-ї окремої бригади ТрО, а звідти на фронт.Був командиром взводу роти вогневої підтримки.

Загинув 8 липня 2022 року на Харківщині.

Похований 18 вересня 2022 року в місті Заліщики.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (5 травня 2023, посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (2024, посмертно).

ЛЕВИЦЬКИЙ Володимир Богданович
(31 липня 1990, с. Більче-Золоте, Тернопільська область – 9 липня 2022, м. Часів Яр, Донецька область)
український військовослужбовець, старший солдат Збройних Сил України, учасник АТО/ООС, учасник російсько-української війни.

Володимир Левицький народився 31 липня 1990 року в селі Більче-Золоте, нині Більче-Золотецької громади Чортківського району Тернопільської області.

Служив майже два роки в зоні АТО/ООС.

Від 2018 року працював електромонтером в КНП «Більче-Золотецька обласна лікарня реабілітації імені В.Г.Вершигори» ТОР.

Був мобілізований за власним бажанням у перші дні повномасштабного вторгнення (2022) та сміливо пішов боронити незалежність та цілісність України.

Загинув 9 липня 2022 року під час виконання бойового завдання в м. Часів Яр на Донеччині.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (9 січня 2023, посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області (2024, посмертно).

МИКУЛЯК Віталій Ігорович
(11.01.1996,с.Біла Чортківського району Тернопільської області – 12.09.2022, с.Сухий Ставок Херсонської області)
український військовик, учасник російсько-української війни.

Віталій Микулякнародився 11 січня 1996 р. в с. Біла Чортківського району Тернопільської області. Навчався у місцевій школі, потім здобував фах у Тернопільському ВПУ сфери послуг та туризму.

З 2016 по 2017 рр. проходив строкову військову службу в Збройних Силах України у Одеській області.

Віталій у перший же день повномасштабного вторгнення росіян добровільно пішов служити до 24-ї окремої механізованої бригади ім. короля Данила оператором-розвідником взводу протитанкових керованих ракет другого стрілецького батальйону військової частини А0998.

Останній свій бій з московськими окупантами прийняв біля села Сухий Ставок Херсонської області, загинув внаслідок отриманих травм від авіаційного удару.

Похований Віталій в своєму рідному с. Біла на Алеї Героїв.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин міста Чорткова» (посмертно);

- орденом «Хрест Героя» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області».

МИСЛА Мирослав Іванович
(псевдо «Мисливець»; 4 липня 1992, с. Приборжавське, Закарпатська область – 2 жовтня 2016, с.Кримське, Луганська область)
український військовик, молодший лейтенант, командир взводу окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93 ОМБр.

Мирослав Мисла народився 4 липня 1992 року в селі Приборжавське Іршавського району Закарпатської області. Згодом сім'я переїхала на Харківщину.

У 2009 році закінчив Волохів'ярський НВК, того ж року вступив на історичний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, який закінчив у 2013-му, отримавши диплом бакалавра з кваліфікацією «історик, викладач історії та суспільно-політичних дисциплін». У Харкові долучився до націоналістичного руху.

Був членом ВО «Свобода» з 2011 року, одним з очільників (ідеологічним референтом) ВГО «Сокіл» харківського осередку.

Активний учасник Революції Гідності, під час якої був спеціальним кореспондентом радіо «Голос Свободи». 25 січня 2014 року бійці внутрішніх військ здійснили брутальний напад на Мирослава як журналіста.

З перших днів російсько-української війни добровольцем вирушив на схід у складі батальйону МВС особливого призначення «Січ». Забезпечував правопорядок під час проведення парламентських виборів у жовтні 2014 року на Донеччині, зокрема у Слов'янську.

Мирослав Мисла обороняв Піски під Донецьком. З весни 2015 року служив у Збройних Силах України, в «Карпатській Січі» 93 ОМБр.

Під час місцевих виборів восени 2015 року висувався до Харківської міськради від ВО «Свобода».

У травні-серпні 2016 року проходив курси військової підготовки у Національній академії сухопутних військ. Після їх закінчення повернувся в зону бойових дій, де зайняв посаду командира чоти, що входила до складу 8-ї роти 3-го механізованого батальйону 93 ОМБр.

2 жовтня 2016 року Мирослав на чолі розвідгрупи під час виконання бойового завдання поблизу села Кримське Луганської області виявив ДРГ противника. Група потрапила під масований обстріл. Пораненого командира донесли до бази, але він помер.

Похований у селі Волохів Яр Чугуївського району Харківської області, де мешкає його мати Наталя Іванівна.

Нагороди:

- орден Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (2017);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

8 жовтня в Харкові ВГО «Сокіл» провела марш пам'яті побратима Мисливця.

У січні 2017 року відкрито меморіальну дошку, присвячену пам'яті студентів і випускників Харківського національного університету ім. Каразіна, які загинули в зоні проведення АТО. На дошці висічено імена загиблих, серед яких –Мирослав Мисла.

4 березня 2017 року в Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбувся захід, присвячений пам'яті Мисли «Бути воїном – значить жити вічно». До цього музею урочисто передано особисті речі та обладунки Мирослава, які були з ним упродовж двох років на фронті. Їх додали до музейної експозиції «Український Схід».

Музичний фестиваль «Голосіївська Криївка» від 2017 року носить ім'я Мирослава Мисли.

7 липня з нагоди дня народження Мирослава в Києві відбувся марш та концерт на Контрактовій площі.

2 жовтня 2017 року відкрито меморіальну дошку на честь Мирослава Мисли. Вона розміщена на Харківщині у селі Волохів Яр біля центрального входу до школи, у якій навчався Мирослав.

У квітні 2018 року в Києві відкрили пам'ятник Мирославові Мислі. Пам'ятник встановлено на вул. Сім'ї Бродських, неподалік станції метро «Шулявська».

31 травня 2021 року у місті Хуст перейменовано вулицю Валентини Терешкової на честь Мирослава Мисли.

У серпні 2022 року у рідному селі Приборжавське вулицю Гагаріна перейменовано на вулицю Мирослава Мисли.

На його честь названо сквер у Києві.

У місті Харків вулицю Цілиноградську перейменували на вулицю Мирослава Мисли.

ОСТАПІВ Роман Богданович
(11 червня 1976, с. Мишковичі, Тернопільська область – 10 січня 2023, м. Краматорськ, Донецька область)
український громадський діяч, військовослужбовець, старший солдат 24 ОМБр Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Роман Остапів народився 11 червня 1976 року в селі Мишковичі нині – Великоберезовицької селищної громади Тернопільського району Тернопільської області.

Працював заступником директора ПП «Агрофірма «Медобори». Був правою рукою керівника.

Депутат Великогаївської сільської ради VIII скликання від партії «Європейської Солідарності».

Щирий, усміхнений, життєрадісний та енергійний. Він завжди заряджав позитивом інших і створював доброзичливу атмосферу навколо себе, любив життя і палко горів своєю справою, був турботливим батьком та люблячим чоловіком.

Навесні 2022 року Роман Богданович став на захист країни, поповнивши лави ЗСУ, і гідно виконував свій військовий обов’язок як старший солдат 24 ОМБр.

Загинув 10 січня 2023 року під час виконання чергового бойового завдання в м. Краматорську на Донеччині.

Похований 18 січня 2023 року на Алеї Героїв Микулинецького цвинтаря м. Тернополя.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (20 грудня 2023, посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно);

СИРОТЮК Євген Петрович
(15. 03. 1986 р., м. Тернопіль – 14. 05. 2024 р., с. Липці Харківського району Харківської області)
військовослужбовець Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, доброволець Територіальної оборони, боєць Сил спеціальних операцій.

Євген Сиротюк народився 15 березня 1986 року в місті Тернопіль.

Навчався у Тернопільській середній загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №9 (нині – Тернопільський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – економічний ліцей №9» імені Іванни Блажкевич).

Закінчив Тернопільське вище професійне училище № 4 імені Михайла Паращука.

Працював у Будівельно-монтажному підприємстві «Промбуд» (м. Тернопіль), а відтак – за кордоном, а саме: в Італії, Франції, Естонії, Литві, Ізраїлі, Швеції, на Африканському континенті. У 2021 році повернувся до України.

Упродовж усього життя був активним громадським діячем, патріотом, націоналістом, волонтером.

Від лютого 2022 року – доброволець Добровольчого формування Тернопільської територіальної громади «ТОР».

В жовтні 2022 року став до лав Збройних Сил України. Після навчання у Великій Британії та Литві – оператор групи спеціального призначення 2 загону спеціальних операцій в/ч А1788. Разом із побратимами виконував бойові завдання у найгарячіших точках фронту: Бахмуті, Часовому Яру, Слов’янську, Авдіївці.

Загинув 14 травня 2024 року в бою в с. Липці, що на Харківщині.

Похований 18 травня 2024 року в Тернополі на Микулинецькому кладовищі.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

СКАКУН Віталій Володимирович
(позивний «Батон»; 19 серпня 1996, м. Бережани, Тернопільська область – 24 лютого 2022, Генічеський автомобільний міст, м. Генічеськ, Херсонська область)
український військовик, сапер інженерно-саперного відділення 137-го окремого батальйону морської піхоти.

Віталій Скакун народився 19 серпня 1996 року у місті Бережани Тернопільської області.

Закінчив Бережанську загальноосвітню школу № 3, Вище професійне училище № 20 міста Львова за професією «Електрогазозварник».

У ході російського вторгнення в Україну 2022 року сапер та матрос Віталій Скакун перебував у складі сил, які одними з перших давали відсіч ворогу на Кримському перешийку. Віталій був добровольцем, який здійснив мінування та підрив автомобільного мосту Генічеськ – Арабатська Стрілка.

Загинув 24 лютого 2022 року під час вибуху. Завдяки героїчному вчинку Віталія було значно уповільнено просування танкової колони ворога, що дало змогу підрозділу передислокуватися та організувати оборону.

Відспіваний у церкві Пресвятої Трійці, похований на кладовищі в Бережанах.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (26 лютого 2022 року, посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Бережани» (2022, посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Лешно» (Польща);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

У місті Прага (Чехія) з'явився міст імені Віталія Скакуна.

28 квітня 2022 року у місті Мукачево вулицю Нахімова перейменовано на вулицю Віталія Скакуна.

25 серпня 2022 року Київська міська рада перейменувала вулицю Академіка Каблукова на вулицю Віталія Скакуна.

У жовтні 2022 року в Бережанах видруковано марки із портретами воїнів Віталія Скакуна, Максима Ридзанича і Героя Небесної сотні Устима Голоднюка.

1 лютого 2023 року у Вищому професійному училищі № 20 міста Львова відбулося відкриття меморіальної дошки Віталію Скакуну.

16 лютого 2023 року у місті Бережани перейменували вулицю Лисенка на вулицю Віталія Скакуна.

16 квітня 2024 року у місті Костянтинівка вулицю Тульську перейменували на вулицю Віталія Скакуна.

24 квітня 2024 року у селищі Антонівка – вулицю 1 Травня на вулицю Віталія Скакуна.

СОКОЛОВСЬКИЙ Назар Остапович
(27.04.1989, с. Рибники, нині Тернопільського району Тернопільської області – 01.03.2024, м.Глухів Сумської області)
солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Назар Соколовський народився 27 квітня 1989 року у селі Рибники на Тернопільщині.

Закінчив Потуторський ліцей, де проявив себе як старанний учень, активний учасник художньої самодіяльності, спортсмен. Під час навчання брав участь різних конкурсах, його називали «шкільним соловейком». Співав у бережанському «Бояні», у сільському церковному хорі. У храмі Рибників був старшим братом.

Згодом працював директором комунального підприємства «Благоустрій-Сервіс», був депутатом Саранчуківської сільської ради, Бережанської районної ради. Прекрасний організатор – займався будівництвом, впорядкуванням територій, робив усе, щоб забезпечувати життєдіяльність ОТГ.

Назар захоплювався футболом, грав за команду рідного села «Єдність» у Лізі чемпіонів Тернопільщини. Згодом – за бережанську команду «Хатки», яка виступала у чемпіонатах Тернопільської області, Тернопільського та Бережанського районів. Був півзахисником. У чемпіонаті Тернопільської області у 2020 році провів 11 поєдинків.

З початком повномасштабної збройної агресії росії пішов добровольцем в ЗСУ. Служив у складі Сил Спеціальних Операцій.

Загинув 1 березня внаслідок авіаудару біля населеного пункту Глухів, що у Сумській області.

Похований 3 березня 2024 року в рідній громаді.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно).

ТИМОФЕЙ Руслан Леонідович
(19 червня 2002 року, смт Кострижівка, Заставнівський район, Чернівецька область – 30 квітня 2022 року, поблизу смт Малі Феськи, Богодухівський район, Харківська область)
український військовослужбовець, солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Руслан Тимофей народився 19 червня 2002 року в смт Кострижівці Заставнівського району на Буковині.

Закінчив Тернопільський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою (2020). Був одним із кращих у навчанні.

Після закінчення навчального закладу пішов служити в ЗСУ за контрактом. Став військовослужбовцем 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Планував вступати до Академії сухопутних військ, хотів стати офіцером.

На фронті Руслан Тимофей отримав кілька поранень, останнє, яке він отримав під Сумами, було важким і хлопець лікувався у польовому госпіталі. Швидко повернувся на фронт, попри потребу залишатися на лікуванні довше.

Загинув 30 квітня 2022 року в результаті мінно-вибухової травми поблизу смт Малі Феськи Богодухівського району на Харківщині. Це сталося за півтора місяці до його дня народження, хлопцеві у червні мало б виповнитися 20 років.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (02.06.2022, посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

У 2022 році на честь Руслана Тимофея було названо вулицю в місті Збаражі на Тернопільщині.

У жовтні 2022 року на фасаді Збаразького військового коледжу відкрито меморіальну дошку Русланові Тимофею.

ФІЯЛКА Вячеслав Іванович
(03. 09. 1974 р., м. Тернопіль – 03.06. 2024 р., район с. Тихе Харківської області)
військовослужбовець Збройних Сил України, волонтер, боєць 7-го прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

Вячеслав Фіялка народився 3 вересня 1974 року в місті Тернопіль.

Навчався у Тернопільській середній загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №12 (зараз – Тернопільський навчально-виховний комплекс «Школа-колегіум Патріарха Йосифа Сліпого»).

У 1993 році закінчив Тернопільський технікум радіоелектронного приладобудування за спеціальністю «Радіотехнік» (нині – Відокремлений структурний підрозділ «Тернопільський фаховий коледж» Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя»).

Від 5 липня 1993 року по 17 вересня 1994 року проходив строкову військову службу.

Працював у ТзОВ «Біттер» ЛТД, ТзОВ «Озон», ТзОВ «Дельта», у ПМП «Бурвод», ФОП Масюк В. Ю.

Член громадської організації «Український центр громадських ініціатив – Тернопіль». Займався волонтерством.

10 листопада 2023 року мобілізувався до лав Збройних Сил України. Пройшовши курс підготовки навідників бойових броньованих машин, служив навідником-оператором 1 відділення інспекторів прикордонної служби 3 прикордонної застави 3 відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування «Шквал» 7-го прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

Загинув 3 червня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі села Тихе Харківської області.

Похований 8 червня 2024 року в Тернополі на Микулинецькому кладовищі.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно);

КОНОВАЛ Сергій Сергійович
(позивний «Норд»; 29 травня 1992, Тернопіль – 6 квітня 2024, біля м. Часів Яр, Донецька область)
український громадський активіст, пластун, парамедик, військовослужбовець, лейтенант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Сергій Коновал народився 29 травня 1992 року в Тернополі.

Навчався в Тернопільській загальноосвітній школі № 19. Закінчив Тернопільський національний медичний університет імені І. Я. Горбачевського (за спеціальністю – стоматолог).

Член пластового куреня Орден Хрестоносців, учасник Революції гідності. Від березня 2014 року був парамедиком добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор», згодом – командир 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.

Засновник проєкту «Дім ветерана» в Тернополі. Працював у Тернопільському обласному молодіжному методичному центрі. Співорганізатор національно-патріотичних заходів. 2018 року став учасником благодійного велопробігу 20 штатами США на підтримку України.

Був оператором і співпродюсером фільмів «Шлях поколінь», «Дорога в Карпати», «Трохи нижче неба». Знімав кліп про Тернопіль на пісню місцевого гурту «Кожен з нас».

Під час повномасштабного російського вторгнення служив командиром 2-ї стрілецької роти «Сталева сотня» 2-го стрілецького батальйону ім. Тараса Бобанича «Хаммера» 67-ї ОМБр. Учасник боїв за Київщину, Харківщину, Донеччину та Бахмут. Згодом воював на Лиманському напрямку.

Загинув 6 квітня 2024 року разом із побратимом Тарасом Петришиним біля м. Часів Яр на Донеччині.

Прощання із Сергієм Коновалом і Тарасом Петришиним відбулося 9 квітня 2024 року на Майдані Незалежності в Києві.

Похований 10 квітня 2024 року на Микулинецькому цвинтарі Тернополя.

Нагороди:

- звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (23 серпня 2024, посмертно);

- орден «За мужність» III ступеня (14 березня 2023);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (19 квітня 2024, посмертно);

- орден «Лицарський хрест добровольця» (14 жовтня 2019);

- медаль «Доброволець АТО»;

- відзнака «Боєць, ветеран ДУК «Правий сектор»;

- Залізний Пластовий Хрест (2024, посмертно).

- почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі ІІІ ступеня» (29.04.2022).

10 квітня 2024 року вшанований хвилиною мовчання в Сенаті штату Міссурі.

У травні 2024 року в Тернополі проведено вишкіл, який присвятили Сергію Коновалу і Тарасові Петришину.

КРУПА Любомир Левкович
(2 вересня 1975, Велика Березовиця, Тернопільська область – 23 березня 2023, Харківська область)
український педагог, науковець, історик, громадсько-політичний діяч, військовослужбовець Збройних Сил України.

Любомир Крупа народився 2 вересня 1975 року в селищі Великій Березовиці, нині Великоберезовицької громади Тернопільського району Тернопільської області. Закінчив історичний факультет (1997) та аспірантуру Тернопільського державного педагогічного інституту за спеціальностями «учитель історії» та «Історія України».

Працював викладачем, доцентом, проректором з виховної роботи Тернопільського комерційного інституту та викладачем Тернопільської вищої духовної семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого.

Учасник розкопок могильника періоду черняхівської культури в с. Чернелів-Руський Тернопільського району під керівництвом Ігоря Ґерети.

Один з організаторів та перший голова студентського науково-пошукового товариства «Забуті могили» (1989–1991), очільник товариства «Обереги» (1995–1998), координатор студентського дискусійного клубу «Діалог», член УНА-УНСО, культурно-просвітницького товариства «Вертеп». Співпрацював з Інститутом національного відродження України (від 1995), очолював його історичну секцію (від 2002).

У 2003 році захистив кандидатську дисертацію на тему: «Вплив митрополита Андрея Шептицького на суспільне і культурно-просвітницьке життя в Галичині кінця XIX – першої половини XX століття» у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича.

У 2004 році став кандидатом історичних наук зі спеціальності «Історія України». Автор 28 наукових статей, тез і публікацій.

У липні 2014 року Любомир Крупа став директором департаменту освіти та науки Тернопільської ОДА, з 2015 по 2020 рік був заступником голови Тернопільської обласної ради.

Депутат Тернопільської обласної ради VII і VIII скликань та Великоберезовицької селищної ради.

У лютому 2021 року ініціював звернення Тернопільської обласної ради до Верховної Ради щодо прийняття Закону про територіальну оборону України.

У січні 2022 року призначений директором Тернопільської спеціальної школи.

З 12 березня 2022 року став на захист України, спершу в лавах добровольчого батальйону, а з 10 червня 2022 року в Збройних Силах України, служив кулеметником.

Загинув 23 березня 2023 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Вважався офіційно зниклим безвісти. На основі показів свідків і службового розслідування визнали загиблим.

23 березня 2024 року у Архікатедральному соборі УГКЦ Тернополя відбулась поминальна літургія, щоб вшанували памʼять загиблого. На Микулинецькому цвинтарі теж відправили панахиду за Любомиром Крупою і всіма полеглими українськими воїнами.

Нагороди:

- почесна відзнака голови Тернопільської обласної ради і нагрудний знак за особливий внесок у розвиток Тернопільської області та України (2024);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

10 квітня 2024 року на історичному факультеті Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка презентували книгу Любомира Крупи «Вплив митрополита Андрея Шептицького на суспільне і культурно-просвітницьке життя в Галичині кінця XIX – першої половини XX століття».

ПЕТРИШИН Тарас Петрович
(позивний «Химера»; 25 січня 1989 – 6 квітня 2024, біля м. Часів Яр, Донецька область)
український громадський активіст, військовослужбовець, молодший лейтенант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Тарас Петришин народився 25 січня 1989 року.

Закінчив історичний факультет Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. У 2007 році під час навчання брав участь у розкопках давньоруського городища Пліснеськ (біля с.Підгірці, Львівська область).

Проживав у Тернополі. Працював старшим комірником центрального складу будівельного інтернет-гіпермаркету.

Займався національно-патріотичним вихованням молоді в громадській організації «Сокіл».

У 2014 році добровольцем пішов на фронт. Служив заступником командира 2-ї стрілецької роти «Сталева сотня» 2-го стрілецького батальйону ім. Тараса Бобанича «Хамера» 67-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 квітня 2024 року разом із командиром Сергієм Коновалом біля м. Часів Яр на Донеччині.

Прощання з Тарасом Петришиним та Сергієм Коновалом відбулося 9 квітня 2024 року на Майдані Незалежності в Києві.

Похований 10 квітня 2024 року на Микулинецькому цвинтарі м. Тернополя.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (19 квітня 2024, посмертно)

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

У травні 2024 року в Тернополі проведено вишкіл, який присвятили Сергію Коновалу і Тарасові Петришину.

МІСЯЦЬ Андрій Васильович
(1 січня 1977, с. Крогулець, Тернопільська область – 28 лютого 2022, м. Охтирка, Сумська область)
український лікар, організатор охорони здоров'я, громадський активіст, капітан медичної служби Збройних Сил України.

Андрій Місяць народився 1 січня 1977 року в селі Крогульці, нині Васильковецької громади Чортківського району Тернопільської області.

Закінчив Крогулецьку середню школу, Чортківське медичне училище, Тернопільський медичний університет імені Івана Горбачевського Працював лікарем Копичинецької виправної колонії, лікарем-наркологом та директором (2018–2021) Гусятинської центральної районної лікарні.

Активний учасник Революції гідності. Далі – АТО/ООС. Пройшов такі гарячі точки як Станиця Луганська, Щастя і Дебальцеве. Служив у медичній роті 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 28 лютого 2022 року, рятуючи життя українських воїнів під час боїв за м. Охтирку на Сумщині.

Нагороди:

- орден Богдана Хмельницького III ступеня (5 травня 2022, посмертно);

- орден «За мужність» III ступеня (17 червня 2016);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно);

- медалі «Учасник АТО», «За жертовність і любов до України», «Знання, серце, душу – людям»;

- нагрудний знак «Дебальцеве-2015».

КОНДРИШИН Ярослав Володимирович
(23.11.1985 р., с.Смиківці Тернопільського району Тернопільської області – 27.11.2023 р., в районі н. п. Кліщіївка Бахмутського району Донецької області)
освітянин, військовик, член СУМ ( псевдо «Ярко»), просвітянин, член Тернопільської міської організації ВО «Свобода».

Ярослав Кондришин народився 23 листопада 1985 року в Смиківцях Тернопільського району.

Навчався у Тернопільській загальноосвітній школі №17, відтак – на фізико-математичному факультеті Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Здобув спеціальність «Вчитель інформатики та математики».

Працював інженером-програмістом у ТзОВ «ЕЛЕКС», згодом – інженером відділу системотехніки у ТзОВ «Інтеграл».

2008-2021 роки – працював інженером-електронником у Відокремленому структурному підрозділі «Тернопільський фаховий коледж Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя». Зробив значний вклад у роботу видавничого відділу з оформлення навчально-методичної документації.

Від червня 2022 року – на посаді адміністратора Єдиної державної електронної бази з питань освіти.

Учасник Революції Гідності. Під час протистоянь у Києві на Майдані Незалежності отримав кульове поранення.

Від 2014 року – активний волонтер. Почесний донор крові. Захоплювався вишиванням.

Займав активну громадську позицію. Від 2007 року – член осередку Спілки Української Молоді. Активний член ТОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

У травні 2023 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив навідником 42-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Брав участь у боях на Бахмутському напрямку.

Загинув 27 листопада 2023 року під час бою з російськими окупантами в районі н. п. Кліщіївка Бахмутського району, що на Донеччині.

Похований 6 грудня 2023 року в Смиківцях Тернопільського району.

Нагороди:

- найвища організаційна відзнака СУМ за Геройський Чин – «Залізний Хрест Заслуги» (посмертно);

СТОЙКО Андрій Сергійович
(псевдо «Сокіл»; 5 липня 1991, м. Тернопіль – 22 липня 2018, с. Петропавлівська Борщагівка, Україна)
український військовик, старший лейтенант полку патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець», активіст ВГО «Сокіл» та боєць «Легіону Свобода», батальйону «Шахтарськ» й «Торнадо».

Андрій Стойко народився 5 липня 1991 року у місті Тернополі. Закінчив Тернопільський національний технічний університет імені Івана Пулюя (2010, 2014). Працював помічником-консультантом депутата Тернопільської міської ради Володимира Карпінського (2010–2014).

Активний учасник Революції Гідності, а згодом – АТО. Був старшим лейтенантом полку «Миротворець». У 2014 році у числі добровольців вирушив на схід у складі батальйону «Шахтарськ». Пройшов чимало гарячих точок на лінії зіткнення (Іловайськ, Піски).

Займався спортом, зокрема – легкою атлетикою, велоспортом, футболом, віндсерфінгом. У 2017 та 2018 роках брав участь у національних змаганнях «Ігри нескорених», здобув срібло в бігові на 400 метрів.

Служив у лавах Національної поліції України.

Загинув 22 липня 2018 року під час виконання службових обов'язків у селі Петропавлівська Борщагівка Київської області.

Панахида відбулася 30 липня 2018 року в місті Тернополі. Похований 2 серпня в місті Тернополі.

Нагороди:

- медаль присвячена «Євромайдану», «Ветеран війни», «За оборону рідної землі», «За жертовність та любов до України» УПЦ КП, «Доброволець АТО»;

- пам'ятний знак учаснику подій «Іловайськ 2014»;

- нагрудний знак «За відвагу у службі» від Міністерства внутрішніх справ України;

- орден «За вірність присязі»;

ФЕЦИЧ Степан Володимирович
(позивний «Ібліс»; 12.08.2000 р., с.Возилів, нині Золотопотіцької селищної громади Чортківського району – 26.08.2023 р., в районі н. п. Кремінна Луганської області)
розвідник-сапер 1-го розвідувального відділення взводу розвідки спеціального призначення 1-го батальйону спеціального призначення 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «АЗОВ».

Степан Фецич народився 12 серпня 2000 року в селі Возилів на Тернопільщині. Навчався у Возилівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів, відтак – у Відокремленому структурному підрозділі «Бучацький фаховий коледж Закладу вищої освіти «Подільський державний університет».

2020-2021 – працював у Західно-Українській геофізичній розвідувальній експедиції ДГП «Укргеофізики».

Від 2021 року – у ТОВ «Георозавідка».

У перші дні повномасштабного вторгнення рф добровільно вирушив на фронт.

Вже 26 лютого 2022 року був в частині 44-ї артилерійська бригади.

У період з 03.08.2023-го по 26.08.2023-ий безпосередньо брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у звʼязку з військовою агресією рф проти України, перебуваючи в ОТУ «Лиман». Згодом вступив до лав «АЗОВу». Був сапером-розвідником, служив в «Азові».

Загину 26 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі Серебрянського лісництва, н. п. Кремінна Луганської області. Отримав поранення несумісне з життям під час танкового обстрілу позиції.

Герою було лише 23 роки.

Похований у рідному Возилові.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно, 2024).

СМИК Олександр Іванович
(26 жовтня 1957, с. Грузьке, нині Україна – 18 травня 2022, Тернопіль)
легендарний бард, поет та музикант, митець-інтелектуал, вічний бунтар. Заслужений діяч мистецтв України, єдиний в Україні член п’яти спілок України: театральних діячів, кобзарів, журналістів, письменників та Всеукраїнської музичної спілки.

Олександр Смик народився 26 жовтня 1957 року в селі Грузькому, нині Кролевецької громади Конотопського району Сумської області.

Закінчив педагогічний факультет Рівненського державного педагогічного інституту (1977, нині державний гуманітарний університет), Київський університет імені Тараса Шевченка (1983).

Все своє життя прожив на Тернопільщині, де й творив. У 2004 році організував перший приватний будинок творчості «Потік Ірва» у м. Кременець. Автор ідеї та куратор втілення проєкту бібліотеки-музею «Літературне Тернопілля» (2012).

Начальник управління культури і мистецтв тернопільської міської ради (2010–2014).

Заступник міського голови Тернополя з гуманітарних питань (від жовтня 2014 по листопад 2015)

З липня 2015-го − голова Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України.

Начальник управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради (2015–2020).

У творчому доробку Олександра Смика сотні пісень та віршів. Автор концептуальних розробок музичних фестивалів: «Тарас Бульба», «Вивих», «Повстанські ночі», «Лаба», «Золоте підпілля», «Зелений цвіт − цвіт надії», «Кобзарські сезони Волині».

Помер 18 травня 2022 року в Тернополі. Похований 20 травня на Микулинецькому кладовищі.

Залишив по собі те, що не вмирає: понад 20 книжок, понад 30 дисків, більш ніж 600 пісень.

Найкращі твори Олександра Смика, музика, вірші і вокал: «Сніги», «Шануймось, панове» «Жінка другова» «Пане підпоручнику» «Скільки літ» «Не вір мені, не вір» «Мені потрібно зовсім небагато» «Волинь» «Твоя і моя Україна» «Пісня дружині» «Берегиня», та ін.

Пісня Олександра Смика «Сніги, сніги» стала саундтреком до фільму «Орест» з циклу «Жива УПА», пісня «Мить» виконується у спільному українсько-молдавському фільмі «Закоханий в гори», пісня «Пане підпоручнику» стала саундтреком до фільму «Марія» з циклу «Жива УПА».

Чимало своїх віршів присвятив воїнам, які захищають українців від орди, волонтерам, які допомагають постраждалим, та тим, хто продовжує працювати в тилу. Його поезія допомогла і продовжує допомагати усім, хто веде боротьбу із ворогом.

Нагороди:

- звання «Заслужений діяч мистецтв України» (1 грудня 2018);

- відзнака Тернопільської міської ради I ступеня (2011);

- пам’ятна відзнака «Гурби 1944-2009»;

- почесна ювілейна відзнака НСПУ;

- почесна ювілейна відзнака НСПУ з нагоди 30-ї річниці Національної спілки письменників України (2021);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (посмертно);

Лауреат Всеукраїнських премій: «Визнання Краківської конфратерні поетів» (1995), імені В. Стуса (2008), Братів Лепких (2009), В. Лучаківського, В. Гнатюка − за вагомий внесок у розвиток етнографії та музейної справи (2011).

КУЧЕРУК Володимир Сергійович
(позивний «Кучер»; 08.08.1991 р., м.Ланівці, нині – Кременецького району – 27.06.2024 р., в районі н. п. Новобореслав, Херсонська область)
матрос, доброволець батальйону «Карпатська Січ», оператор відділення управління зенітної ракетно-артилерійської батареї військової частини А4548, націоналіст, громадський діяч, еколог, волонтер, член громадської спілки «Рух ветеранів Лановеччини», член Лановецької міської організації ВО «Свобода».

Володимир Кучерук народився 08 серпня 1991 року в Ланівцях, нині – Кременецький район. Навчався у Лановецькій загальноосвітній школі №1. У 2010 році закінчив Державний коледж автоматизації і радіоелектроніки за спеціальністю «Охорона навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів».

Віддано працював в Тернопільському вищому професійному училищі ресторанного сервісу і торгівлі фахівцем з цивільного захисту, був активний в формуванні соціальної та громадської позиції, мав свої погляди та переконання. Багато часу приділяв вихованню молоді. Неодноразово проводив зустрічі із здобувачами освіти в навчальних закладах.

З перших днів повномасштабного вторгнення був у складі добровольчого формування №23 територіальної громади м. Києва «Карпатська Січ» 112-ї бригади територіальної оборони України (в/ч А -7294). Брав безпосередню участь у захисті Києва, Київської та Харківської областей. Обороняв Бучу, Ірпінь, Ізюм.

Отримав важку контузії, пролікувався й у січні 2023 року пройшов курси військової підготовки у навчальному центрі Десна, що на Чернігівщині. Отримав сертифікат оператора зенітної ракетно-артилерійської батареї. Відтак уклав контракт з 37-ю бригадою морської піхоти в/ч 4548 і був прийнятий на посаду оператора відділення управління зенітної ракетно-артилерійської батареї.

Загинув 27 червня 2024 року при виконанні бойового завдання в районі н. п. Новобореслав Херсонської області.

Нагороди:

- медаль «Захисника Вітчизни»;

- медаль «Ветеран Війни»;

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області»(2024; посмертно).

УШКЕВИЧ Сергій Володимирович
(псевдо «Золотий»; 1995, с. Озерна, Тернопільська область – 17 липня 2022, Харківська область)
український цирковий артист, еквілібрист, військовослужбовець, солдат 92 ОМБр Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Сергій Ушкевич 1995 року в селі Озерна, нині Озернянської громади Тернопільського району Тернопільської області.

Закінчив Дубенський коледж культури і мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету (2014, хореографічне відділення), Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтв.

Займався спортом, акробатикою, виступав на сценах, показуючи мистецтво еквілібристики. 24 лютого 2022 року перебував у Києві, працював у цирковій групі. Мали виступи в європейських країнах. Частина групи роз'їхалася, а він приєднався до захисників Києва.

Після боїв на Київщині став військовим інструктором зі стрілецької справи у 169 Навчальному Центрі «Десна» ім. князя Ярослава Мудрого. А згодом тримав рубежі на Харківському напрямку у складі 92 ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка разом із рідним братом Ушкевичем Андрієм Володимировичем.

Загинув 17 липня 2022 року на Харківщині.

Похований 21 липня 2022 року в рідному селі.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (5 серпня 2022, посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

УШКЕВИЧ Андрій Володимирович
(19 червня 1986, с. Озерна, Тернопільська область – 3 листопада 2022)
український цирковий артист, еквілібрист, військовослужбовець, солдат 92 ОМБр Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2022, посмертно), почесний громадянин Тернопільської області (2024, посмертно). Брат Сергія Ушкевича.

Андрій Ушкевич народився 19 червня 1986 року в селі Озерна, нині Озернянської громади Тернопільського району Тернопільської області.

Перед тим, як вступити до лав Збройних Сил України, у лютому-березні 2022 року волонтерив на Житомирщині та Київщині. Коли російські окупанти відступили з півночі України, Андрій приєднався до військового підрозділу брата Сергія Ушкевича (92 ОМБр).

Загинув 3 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання на межі Харківської і Луганської областей.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (20 січня 2023, посмертно);

- медаль «Захиснику Вітчизни» (5 грудня 2022, посмертно);

ГОНДЗ Тарас Андрійович
(позивний «Док»; 07. 02. 1992 р., м.Тернопіль – 13. 07. 2024 р., в районі н. п. Залізне Донецької області)
молодший сержант, бойовий медик взводу протитанкових ракетних комплексів 2-го стрілецького батальйону військової частини А0998 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сухопутних військ Збройних Сил України.

Народився 7 лютого 1992 року в Тернополі. У 2019-му закінчив Тернопільський навчально-виховний комплекс «Школа-ліцей №6 ім. Назарія Яремчука». Навчався на факультеті педагогіки та психології Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

З перших днів повномасштабного вторгнення мобілізувався до лав Збройних Сил України. З передової захищав бакалаврську роботу на тему «Особливості психологічної готовності мобілізованих військовослужбовців до ведення бойових дій». Став здобувачем магістерського рівня спеціальності «Психологія».

Бойовий медик взводу протитанкових ракетних комплексів 2-го стрілецького батальйону військової частини А0998 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сухопутних військ Збройних Сил України не раз витягував побратимів із самого пекла. Під час авіаударів 9 липня 2022-го по Часовому Яру отримав контузію. Ризикуючи собою, рятував людей.

Загинув 13 липня 2024 року в районі населеного пункту Залізне Донецької області від снайперського пострілу.

Похований у Тернополі на Микулинецькому кладовищі на «Алеї Герої».

Нагороди:

-         нагрудний знак «За оборону міста Бахмут»;

-         почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «За збережене життя»;

-         звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (2024 р., посмертно);

-         звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024р., посмертно).

ДАНИЛЮК Валерій Васильович
(10. 05. 1984 р., м. Тернопіль – 15.03.2023 р., у районні н. п. Озерне Донецької області)
солдат зенітного відділення зенітно-ракетного взводу військової частини А4248.

Народився Валерій Данилюк 10 травня 1984-го в Тернополі. Закінчив Тернопільську ЗОШ І-ІІІ ступенів №7 (нині – ТСШ І-ІІІ ступенів №7 з поглибленим вивченням іноземних мов). Навчався у Тернопільському вищому професійному училищі №1. Здобув кваліфікацію електрогазозварника та водія автомобілів (категорія В, С). Працював на заводі металоконструкцій. З травня 2002 по жовтень 2003-го проходив службу у військовій частині А2170 Збройних Сил України.

Від 2004-го працював у Великій Британії. Від 2020-го – на підприємстві «Полімет».

У листопаді 2022 року – мобілізований до лав ЗСУ. Служив водієм 3-го відділення зенітно-ракетного взводу військової частини А4248.

Загинув 15 березня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Озерне, що на Донеччині. Похований 20 березня на «Алеї Героїв», що на Микулинецькому кладовищі в Тернополі.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (2023 р., посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

8 жовтня 2024-го на фасаді Тернопільської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №7 з поглибленим вивченням іноземних мов, що на вул. Юності, 11, відкрили меморіальну таблицю на честь загиблого захисника Валерія Данилюка.

ЗДЕБ Василь Вікторович
(позивний «Брат»; 20. 03. 2001 р., с.Петриків Тернопільського району – 01. 11. 2023 р., м. Київ)
лейтенант, командир стрілецького взводу стрілецького батальйону військової частини А0693 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи.

Василь Здеб народився 20 березня 2001 року в Петрикові нині Великоберезовицької громади Тернопільського району в родині священника.

У 2018-му закінчив Тернопільський навчально-виховний комплекс «Школа-ліцей №6 ім. Назарія Яремчука». Навчався на юридичному факультеті Західноукраїнського національного університету. Спеціальність – «Правоохоронна діяльність та економічна безпека». Не закінчивши навчання вступив до лав ЗСУ.

Від 2020-го по 2022-ий пройшов повний курс навчання в Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного за програмою підготовки офіцерів запасу за військовою спеціальністю «Бойове застосування механізованих з’єднань, військових частин і підрозділів».

23 липня 2022-го склав військову присягу на вірність українському народові. Від жовтня 2022-го – у лавах Збройних Сил України. Служив у 54-ій окремій механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. Був командиром стрілецького взводу стрілецького батальйону військової частини А0693. Заслужив великий авторитет своїм героїзмом, стійкістю і відвагою, як командир взводу. Завжди піклувався про збереження життів побратимів, виносив на собі поранених з поля бою.

У жовтні 2023-го отримав важкі поранення під час виконання бойового завдання в районі Сіверська, що на Донеччині. Майже місяць боровся за своє життя. Помер 1 листопада в Київському військовому госпіталі. 

Похований 4 листопада в селі Петриків Тернопільського району.

Нагороди:

-         почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест»;

-         почесна відзнака «Хрест 54 ОМБР»;

-         орден «За мужність» ІІІ ступеня (2024, посмертно);

-         звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

Згідно з рішенням сесії Великоберезовицької селищної ради від 31 січня 2024-го, новоутворену вулицю в с. Петриків названо на честь загиблого Василя Здеба.

КУЗІВ Максим Петрович
(31.12. 1999 р., м. Тернопіль –07.07. 2024 р., у районі н. п. Андріївка Донецької області, позивний «Залізняк»)
солдат, оператор 2-го відділення корегування артилерійського вогню взводу корегування артилерійського вогню батареї управління та артилерійської розвідки 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр».

Народився 31 грудня 1999-го Тернополі. У 2017-му закінчив Тернопільську загальноосвітню школу I-IIIступенів № 4.

Навчався на факультеті фізичного виховання Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Спеціальність – «Фізична культура і спорт».

З дитинства активно займався спортом. Був членом спортивного туристичного клубу «Легіон». У віці 14 років здобув розряд «Кандидат в майстри спорту» з пішохідного туризму. Пізніше тренував команду СТК «Легіон» для участі в різного роду змаганнях, виступав в ролі організатора багатьох змагань.

У 15 років вступив до молодіжної громадської організації «Сокіл Свободи», а від 2018-го до 2023-го очолював Тернопільську обласну молодіжну громадську організацію «Сокіл Свободи». Був активним громадським членом ВО «Свобода».

У лютому 2022-го долучився до добровольчого батальйону «Карпатська Січ», брав участь у боях з окупантом в районі населених пунктів Ірпінь, Буча, Гостомель, Стоянка Київської області, згодом – в оборонних діях на підступах ворога до Барвінкового, Вірнопілля, Ізюму на Харківщині.

У червні 2022-го став військовослужбовцем 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Обіймав посаду оператора 2 відділення корегування артилерійського вогню взводу корегування артилерійського вогню батареї управління та артилерійської розвідки. Брав участь у визволенні Харківщини, обороні Бахмута й Соледара. У вересні 2022-го під час оборони Соледару отримав бойове поранення та після багатьох операцій і реабілітації терміном місяць повернувся до виконання бойових дій, зокрема, в районі населених пунктів Бахмут, Часів Яр, Андріївка.

12 червня 2024-го одружився.

Загинув 7 липня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Андріївка Бахмутського району Донецької області внаслідок прямого влучання артилерійського снаряду.

Похований на «Алеї Героїв», що в Тернополі на Микулинецькому кладовищі.

Нагороди:

- нагрудний знаком «За сприяння обороні Києва» ( 2023 р.),

- нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест» ( 2023 р.),

- відзнакою Тернопільської обласної ради «За заслуги перед Тернопільщиною» імені Ярослава Стецька ( 2022 р.),

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» ( 2024 р., посмертно);

КУРАШ Іван Іванович
(26.06.1985 р., с.Литвинів Тернопільського району – 15.05.2018 р., м.Гірське Попаснянського району Луганської області)
старший солдат, старший стрілець 14-ї окремої механізованої бригади.

Народився Іван Кураш 26 червня 1985-го у Литвинові, що на Підгаєччині. Закінчив Литвинівську загальноосвітню школу. Навчався у ПТУ №24, що в Підгайцях. Здобув фак муляра-штукатура.

У 2004-му призваний на строкову службу. Служив в артилерійському полку в Дівичках, що на Київщині.

Упродовж 2015–2016 рр. служив у Львівському прикордонному загоні. 27 грудня 2017-го вступив на військову службу за контрактом. Старший сержант обіймав посаду старшого стрільця 14-ї окремої механізованої бригади. У лютому 2018-го втретє вирушив на фронт.

15 травня 2018 року вночі зазнав смертельного вогнепального поранення внаслідок обстрілу терористами спостережного посту біля Катеринівки Попаснянського району Луганської області. Снайперська куля влучила в ліву легеню. Помер у шпиталі Гірського Попаснянського району.

Похований 19 травня 2018 року в Литвинові, що на Підгаєччині. Залишилася донька.

Нагороди:

- орден «За мужність» III ступеня (2019 р., посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

ЛАНГ Олександр Сергійович
(позивний «Моцарт»; 26.01.1984 р., с. Укаб’я Калярського району Читинської область (рф) – 29.12.2022 р., у районі н.п. Гуляйполе Запорізької області)
старший солдат, старший такелажник такелажного взводу артилерійського дивізіону 44-ї окремої артилерійської бригади.

Народився Олександр Ланг 26 січня 1984-го в Укаб’я Читинської область, що в рф. Згодом переїхав до України. Громадянин України.

Учасник Помаранчевої Революції. Саме під час доленосних для країни подій познайомився з майбутньою дружиною Наталею. Спільно замешкали в Заліщиках нині Чортківського району, народили сина й доньку.

Із квітня 2009-го по січень 2018-го працював у Заліщицькому РЕМі.

2015-2016 рр. – учасник АТО/ООС. Брав участь у боях за Донецьку область.

26 лютого 2022-го добровольцем вступив до лав Збройних Сил України. Служив старшим такелажником такелажного взводу артилерійського дивізіону 44-ї окремої артилерійської бригади.

Загинув 29 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання. Забрав життя воїна ворожий обстріл позицій поблизу населеного пункту Гуляйполе Запорізької області.

Похований у Заліщиках.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

16 листопада 2023-го на території Заліщицького РЕМу відкрили меморіальну дошку Лангу Олександру Сергійовичу.

ЛЕСЬКІВ Роман Олексійович
(позивний «Ромбік»; 30.11.1991р., с.Озерна Тернопільського району Тернопільської області – 12.04.2022 р., поблизу м. Попасна Сєвєродонецького району Луганської області)
старший солдат 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сухопутних військ Збройних Сил України.

Роман Леськів народився 30 листопада 1991-го в Озерній, що на Зборівщині. Навчався в Озернянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів.

Від 18 травня 2010-го – призваний на строкову військову службу в смт Васильків Київської області. Від січня 2011-го – командир радіолокаційного відділення-старший оператор радіолокаційного вузла.

У 2011-му вступив до Відокремленого структурного підрозділу «Тернопільський фаховий коледж» Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя. Здобув кваліфікацію – слюсар з ремонту автомобілів 4-го розряду.

Учасник Революції Гідності.

У 22 роки став добровольцем 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». У воїни його особисто посвятили незламні «Кіборги», захисники Донецького аеропорту. Бойове хрещення пройшов біля Зеленопілля в липні 2014-го.

З часом був переведений до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Галицького. Був досвідченим піхотинцем, володів кількома військовими професіями. За час служби пережив дві контузії, три поранення, серед яких осколкові та від підриву на міні.

Загинув у ніч на 12 квітня 2022 року під час евакуації поранених поблизу Попасної, що на Луганщині, в результаті ворожого артилерійського обстрілу.

Похований  17 квітня 2022 року в Озерній Тернопільського району.

Нагороди:

- медаль «За оборону рідної Держави» (2015);

- відзнака Президента України «За участь в Антитерористичній операції» (2016);

- орден «За мужність» ІІІ ступеня ( 2022, посмертно);

- орден «Хрест Героя» (2024, посмертно);

МАЗНИК Ярослав Євгенович
(05.10.1982 р., с.Жабинці нині Чортківського району – 26.03.2023 р., в районі н. п. Північне Бахмутського району Донецької області)
старший солдат, командир відділення ІСТРБ 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.

Народився Ярослав Мазник 5 жовтня 1982-го у Жабинцях, що на Гусятинщині.

Навчався у Жабинецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів та Коцюбинецькій ЗОШ І- ІІІ ступенів.

У 2004-му закінчив Інститут аграрної економіки та менеджменту Тернопільської академії народного господарства (нині – Західноукраїнський національний університет).

У 2006–2011 рр. працював на різних посадах у банківських установах. Від 2013-го – фізична особа-підприємець. Від 2015-го – заступник головного бухгалтера ПрАТ «Галичина».

2010-2020 рр. – депутат Гусятинської селищної ради. Багатолітній член партії ВО «Батьківщина». Активний учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності.

Спортсмен, футболіст, колишній голкіпер ФК «Сокіл» (с. Жабинці), учасник художньої самодіяльності.

24 лютого 2022-го став до лав Збройних Сил України. Проходив службу у ІСТРБ 24 ОМБР, а саме у розвідувальному взводі на посаді командира відділення у званні старшого солдата.

Успішно завершивши навчання в Литві, отримав сертифікат та знак сержанта.

Брав участь у боях за Верхньокамянське, Соледар, Попасну та її околиці, Лисичанський МТЗ, Сєверодонець, Сіверськ, Вовчоярівку, в контрнаступальній операції на Херсонщині. Тримав оборону Бахмута. Не зважаючи на обстріли, надавав медичну допомогу своїм побратимам і не залишав їх на полі бою, хоча медичної освіти не мав.

Загинув 26 березня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Північне Бахмутського району Донецької області. Ворог відкрив по групі щільний вогонь з кулеметів та важкої артилерії. Забезпечуючи відхід побратимів, отримав несумісне з життям кульове поранення в області грудної клітки.

Тіло вдалося забрати через 2 місяці після загибелі.
Нагороди:

- звання Герой України із врученням ордена «Золота Зірка» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

МАТРЕНЧУК Олександр Васильович
(17.10.1989 р., с. Гуштин Чортківського району – 15.03.2024 р., с. Дронівка Бахмутського району Донецької області, позивний «Муравель»)
старший солдат, старший понтонер 91-го Охтирського полку оперативної підтримки.

Народився 17 жовтня 1989-го в Гуштині, що на Борщівщині. Навчався у Лосяцькій та Озерянській загальноосвітніх школах. Закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Здобув спеціальність «Історія та правознавство».

Проходив строкову службу в 63-їй Варшавсько-Одеській зенітно-ракетній бригаді. Був оператором низько-висотного виявлювача.

У 2012-му закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Здобув спеціальність «Історія та правознавство».

Любив готувати, читати, малювати. Колекціонував ножі. Цікавився зброєю.

23 березня 2022-го добровольцем вступив до лав Збройних Сил України. Проходив військову службу в складі 91-го Охтирського полку оперативної підтримки на посаді старшого понтонера. Виконував бойові завдання у Серебрянському лісі на Луганщині, Ізюмі, Куп’янську, що на Харківщині, Ямполі (Сумщина), Бахмуті, Краматорську, Слов’янську (Донеччина). Воював з родинним шевроном золотого лева з часів прадіда – емблемою січових стрільців.  

Загинув 15 березня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі н. п. Дронівка Бахмутського району Донецької області. Отримав смертельне поранення під час наведення понтонно-мостової переправи через річку Сіверський Донець.

Похований 19 березня в Озерянах, що на Чортківщині.

Нагороди:

ПРОКОФ’ЄВ Роман Валерійович
(21.04.1997р., с.Люхча Сарненського району Рівненської області – 08.07.2023 р., в районі н. п. Роботине Запорізької області)
старший солдат-гранатометник військової частини А7013.

Роман Прокоф’єв народився 21 квітня 1997-го в Люхчі, що на Рівненщині. Навчався у Люхчанській ЗОШ І-ІІІ ступенів. У 2011-му сім’я переїхала до Цеброва, що на Зборівщині, тож закінчував уже Цебрівську ЗОШ І-ІІ ступенів. У 2012-му вступив до Тернопільського вищого професійного училища №4 імені Михайла Паращука. Здобув будівельну професію – штукатур, облицювальник-плиточник, маляр.

У 2017-му призваний до лав Збройних Сил України. Служив у військовій частині 3029 Національної гвардії в Запорізькій області. Підписав контракт. Брав участь в АТО/ООС. У 2019-му звільнився зі служби в званні старшого солдата-гранатометника.

Мешкав у Ярчівцях, що на Зборівщині.

20 квітня 2022-го був знову призваний до лав ЗСУ. Брав участь у воєнних діях на Запоріжжі.

Загинув 8 липня 2023 року при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Роботине Пологівскього району Запорізької області. Собою закрив побратимів.

Похований 17 липня 2023 року в Цеброві Тернопільського району.

Нагороди:

- звання «Почесний громадянин Зборівської громади» (2023, посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

РОМАНИШИН Володимир Васильович
(позивний «Вітер»; 25.11.1984 р., с.Божиків нині Саранчуківської громади Тернопільського району – 15.07.2023 р., в районі н. п. Кліщіївка Бахмутського району Донецької області)
солдат-гранатометник 1-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти 35-го Окремого стрілецького батальйону військової частини А4048.

Народився Володимир Романишин 25 листопада 1984-го у Божикові, що на Бережанщині. Закінчив Божиківську ЗОШ-І-ІІІ ступенів, а відтак – Литвинівську ЗОШ І-ІІІ ступенів, що на Підгаєччині.

У 2002-му вступив до Відокремленого структурного підрозділу «Зборівський фаховий коледж» Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя. У 2003-му призваний до лав Збройних Сил України. Після навчального центру в Десні, що на Чернігівщині, служив у військовій частині Яворова, що на Львівщині. Звільнившись із лав ЗСУ, продовжив навчання в коледжі.

Учасник Революції Гідності.

Працював за кордоном, коли почалася повномасштабна російсько-українська війна. У перші ж дні повернувся до України. Добровольцем вступив до лав ЗСУ. Служив гранатометником у військовій частині А4048 35-го Окремого стрілецького батальйону, згодом перейшов у підпорядкування командира 5-ї окремої штурмової бригади. Обороняв Сумщину, Піски Конотопського району, Кошаре, Жовтневе, Кліщіївка, Часів Яр, що на Донеччині.

Загинув 15 липня 2023 року, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району, що на Донеччині. Під час інтенсивного ворожого мінометно-артилерійського обстрілу допомагав евакуювати поранених побратимів. Отримав важкі поранення, але не залишив позицій до останнього подиху.

Похований у Божикові, що на Бережанщині.

Нагороди:

- медаль «Незламним Героям російсько-української війни»;

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

СИДОРУК Віталій Юрійович
(позивний «Калаш»; 25.04.2002р., м. Новояворівськ Львівської області – 30.05.2024 р., в районі н. п. Райгородок Краматорського району Донецької області)
старший солдат, старший навідник 1-го гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 3-ї гірсько-штурмової роти військової частини А3715.

Народився Віталій Сидорук 25 квітня 2002-го у Новояворівську, що на Львівщині. У 2002-му сім’я переїхала в Рудки, що на Гусятинщині (нині – Чортківський район Тернопільської області). Навчався у Яблунівській загальноосвітній школі (тепер – Ліцеї села Яблунів Копичинецької міської ради), місцевій санаторній школі.

Закінчив відокремлений структурний підрозділ «Гусятинський фаховий коледж Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя». Спеціальність – «Інформаційні технології». Продовжив навчання на факультеті «Комп’ютерно-інформаційних систем і програмної інженерії» Тернопільського національному технічного університету імені Івана Пулюя. Спеціальність – «Інформаційні системи та технології».

29 серпня 2022-го добровольцем вступив у лави Збройних Сил України. Підписав контракт. У Великобританії здобув військові навички штурмовика й уже через півтора місяці в складі 3-ї роти 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» боронив околиці Бахмута, що на Донеччині. Брав участь у боях за Берестове, Веселе, Маківку Луганської та Синьківку Харківської областей. Згодом почав виконувати обов’язки оператора безпілотних літальних апаратів (дронів).

У жовтні 2024-го планував весілля з коханою Іриною.

Загинув 30 травня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Райгородок Краматорського району Донецької області. Життя обірвала ворожа ракета.

Похований 5 червня у рідному селі.

Нагороди:

- медаль Президента України «Захиснику Вітчизни» ( 2023 р.);

- відзнака Міністра оборони України «Хрест Доблесті»;

- медаль «Залізний Хрест»;

- медаль «Ветеран Війни» ( 2024 р.);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

СТЕПАНЕЦЬ Андрій Сергійович
(позивний «Сябр»; 12.12.1997 р., с. Карпилівка Сарненського району Рівненської області – 07.07.2024 р., у районі н. п. Андріївка Донецької області)
молодший сержант, командир 2-го відділення корегування артилерійського вогню взводу корегування артилерійського вогню батареї управління та артилерійської розвідки 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».

Народився Андрій Степанець 12 грудня 1997-го в Карпилівці Сарненського району, що на Рівненщині. Навчався у Карпилівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Захоплювався спортом.

У 2020-му закінчив Кременецьку обласну гуманітарно-педагогічну академію імені Тараса Шевченка. Отримав диплом магістра за спеціальністю – «Середня освіта (Фізична культура)». Здобув кваліфікацію – «Викладач фізичного виховання. Вчитель фізичної культури».

Член Тернопільської обласної молодіжної громадської організації «Сокіл Свободи». Займався національно-патріотичним вихованням та вишколом молоді.

У 2020 році вступив у ряди Національної поліції України до РПС ПОП «Тернопіль» на посаду поліцейського. Шлях воїна почав ще у 2020 році – разом зі своїм підрозділом виконував завдання в зоні АТО/ООС.

З початком повномасштабної війни долучився до добровольчого батальйону «Карпатська Січ», брав участь у боях з окупантом в районі населених пунктів Ірпінь, Буча, Гостомель, Стоянка Київської області, згодом – в оборонних діях на підступах ворога до Барвінкового, Вірнопілля, Ізюму на Харківщині.

У червні 2022-го став військовослужбовцем 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Обіймав посаду командира 2-го відділення корегування артилерійського вогню взводу корегування артилерійського вогню батареї управління та артилерійської розвідки. Брав участь у визволенні Харківщини, обороні Бахмута й Соледара.

Загинув 7 липня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Андріївка Бахмутського району Донецької області внаслідок прямого влучання артилерійського снаряду.

Похований у Карпилівці, що на Рівненщині.

Нагороди:

- нагрудний знак «За сприяння обороні Києва» ( 2023 р.);

- почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест» ( 2023 р.);

- відзнака Тернопільської обласної ради «За особисту мужність, за проявлені патріотизм, мужність і незламність при обороні територіальної цілісності й незалежності України» (2024 р.);

СТЕФАНИШИН Юрій Юрійович 
(06.12.1995 р., м. Тернопіль – 08.11.2022 р., в районі н. п. Яковлівка Донецької області)
заступник командира бойової машини, навідник-оператор гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону військової частини А3892 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».

Народився 6 грудня 1995-го у Тернополі. Закінчив Тернопільську спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів №3 з поглибленим вивченням іноземних мов. Навчався у Коропецькому обласному ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою і Тернопільському національному технічному університеті імені Івана Пулюя на факультеті інженерії машин, споруд та технологій.

24 травня 2019-го призваний на строкову службу. Проходив службу в Головному центрі підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора І. Момота, згодом був переведений у Львівський прикордонний загін Держприкордонслужби України. 28 жовтня 2020-го – звільнений у запас.

Із початком повномасштабної російсько-української війни – мобілізований до лав Збройних Сил України. Зарахований до складу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Після проходження бойової підготовки, призначений заступником командира бойової машини, навідником-оператором гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону, військова частина А 3892.

Загинув 8 листопада 2022 року в бою в районі населеного пункту Яковлівка, що на Донеччині. Противник кинув у бій танки.

Похований 12 листопада на «Алеї Героїв», що в Тернополі на Микулинецькому кладовищі.

Нагороди:

- грамота Львівського прикордонного загону;

- орден «За мужність» ІІІ ступеня ( посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

СТУСЯК Роман Олександрович
(позивний «Дата»; 24.01.1989 р., м. Стрий Львівської області – 22.10.2022 р., в район н. п. Бахмут Донецької області)
солдат, навідник 3-го штурмового відділення 2-го штурмового взводу 3-ї штурмової роти військової частини А3488.

Народився Роман Стусяк 24 січня 1989-го в Стрию, що на Львівщині. Згодом сім’я переїхала на Тернопільщину. Закінчив Новосілківську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, що на Підгаєччині. Навчався у Тернопільській академії народного господарства (нині – Західноукраїнський національний університет). Спеціальність – «Банківська справа».

Одружений. Спільно з дружиною Марією народили сина.

У червні 2022-го – мобілізований до лав Збройних Сил України. За власним бажанням став бійцем легендарного 24-го окремого штурмового батальйону 53-ї бригади «Айдар». На фронті отримав контузію та осколкове поранення в руку. Попри це, ні хвилини не провів у госпіталі. Брав участь у боях поблизу Вугледару, обороні Кодема, Опитного, Бахмута, що на Донеччині.

Загинув 22 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Бахмут Донецької області. Отримав вогнепальне поранення несумісне з життям. Побратими не змогли забрати тіло з поля бою.

Нагороди:

- орденом Богдана Хмельницького lll ступеня (посмертно);

- орден «За мужність» ІІІ ступеня ( 2023 р., посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя « ( 2023 р., посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

ТРИШКАЛЮК Сергій Ростиславович
(позивний «Якудза»; 18.10.1993 р., м. Тернопіль – 01.03.2024 р., Сумська область)
молодший лейтенант, командир групи спеціального призначення роти спеціального призначення військової частини А6175.

Народився 18 жовтня 1993-го в Тернополі. Навчався у Тернопільській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №22. Після восьмого класу вступив до Львівського військового ліцею з посиленою військовою підготовкою імені Героїв Крут. Відтак продовжив навчання у Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Через особисті обставини не зміг завершити навчання та перейшов до Західноукраїнського національного університету. Здобув ступінь магістра й вступив до аспірантури на спеціальність «Інженерія програмного забезпечення».

У лавах Збройних Сил України від 2019-го. Служив у військах Спеціального призначення Сил спеціальних операцій. Проявив себе як фахівець снайперської справи. Брав участь у бойових операціях в зоні ООС на Донеччині та Луганщині.

Мав звання молодшого лейтенанта. Був командиром групи спеціального призначення роти спеціального призначення військової частини А6175. Очолював спецгрупу з контрдиверсійної боротьби.

Під час повномасштабного вторгнення в складі диверсійно-розвідувальної групи виконував бойові завдання на Чернігівщині, захищав Бахмут, що на Донеччині.

Одружений. Спільно з дружиною виховував двох дітей.

Загинув 1 березня 2024 року під час виконання бойового завдання на Сумщині.

Похований у Тернополі.

Нагороди:

- нагрудний знак «За зразкову службу» ( 2021 р.);

- відомча відзнака «Іменна Вогнепальна зброя»;

- орден «За мужність» ІІІ ступеня ( 2024 р., посмертно);

- звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

ЯКИМИШИН Володимир Володимировин
(30.12. 1991 р., с. Висічка Чортківського району – 09.11.2022 р., у районі н. п. Білогорівка Луганської області)
молодший сержант 2-го аеромобільного взводу 1-ї аеромобільної роти 1-го аеромобільного батальйону військової частини А 2120.

Народився 30 рудня 1991-го у Висічці, що на Бощівщині. Закінчив Висічканську початкову школу, а відтак – Стрілковецький навчально-виховний комплекс.

У 2009-му вступив  до  Київського національного  університету  внутрішніх справ на правознавчий факультет. Здобув спеціальність «Правознавство», отримав  офіцерське звання «лейтенант». 

Від 2013-го до 2015-го працював у Борщівському відділенні міліції РВ УМВС України в Тернопільській області. Із 2015 року – консультант  у  ТОВ «Арс-Кераміка». Від 2020 р. – приватний підприємець.

У 2018-му захищав кольори футбольного клубу «Борщів», у 2019–2020 рр. – «Колос» (село Стрілківці), в 2021 р. –  команди «Нічлава», рідної Висічки. У 2019-му був одним із ініціаторів створення стадіону в селі Висічка. 

Із початком повномасштабної російсько-української війни добровільно записався до лав Територіальної оборони. У червні 2022 р. – зарахований до військової частини А2120. Був головним сержантом взводу аеромобільної ДШБ.

Загинув 9 листопада 2022 року в результаті бойового зіткнення з ворогом в районі населеного пункту Білогорівка Сєвєродонецького району Луганської області. 

Похований 12 листопада 2022 року у Висічці, що на Борщівщині.

Нагороди:

- орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно);

- звання «Почесний громадянин Тернопільської області» (2024, посмертно).

28 липня 2023-го на стадіоні Борщівського агротехнічного фахового коледжу відбувся турнір з футболу, присвячений пам’яті воїна Героя Володимира Якимишина за участю команд сіл Висічка, Стрілківці, Жилинці – Пилатківці, Пилипче.