Микола Литвин – український кобзар, композитор, письменник, громадський діяч

В Історико-меморіальному музеї політв’язнів (відділ Музею національно-визвольної боротьби Тернопільщини) відбувся захід на вшанування пам’яті українського бандуриста, кобзаря, композитора, письменника, журналіста, дисидента, громадського діяча Миколи Литвина. Співорганізатором заходу виступив Тернопільський мистецький фаховий коледж імені Соломії Крушельницької, в якому навчався Микола Степанович.

На вечорі пам’яті «Слова і струни Миколи Литвина», приуроченому 81-й річниці з дня народження, виступали побратими, друзі, соратники видатного українця. У записі звучала і пісня у його виконанні «Ой біда, біда чайці».

«Микола Литвин родом не з Тернополя, але любив наше місто, мав тут багато друзів. У 1963 році він перевівся до Тернопільського музичного училища імені Соломії Крушельницької, щоб навчитися народної гри на бандурі. Входив у коло місцевої інтелігенції, ходив на зібрання, виконував патріотичні пісні. Тут він і був заарештований за свою діяльність у 1965 році», – розповідають у музеї.

Під час пам'ятного заходу студентки-бандуристки мистецького коледжу Оксана Гладка, Ірина Жигайло, Адріяна Пальчик, Марія Рудніцька виконали пісні і думи на слова Тараса Шевченка. До слова, всі вони є цьогорічними лауреатками Всеукраїнського конкурсу виконавців на народних інструментах «Провесінь».

Довідково.

Микола Степанович Литвин народився 4 березня 1943 року в с. Федорівка Новоукраїнського (Добровеличківського) р-ну Кіровоградської області.

Талановитий митець, він все життя боровся за національне відродження України, був заарештований за участь у напівлегальній націоналістичній організації (м. Тернопіль) та звинувачений у проведенні «антирадянської пропаганди».

Як кобзар виступав у всіх областях України, у Польщі, Словаччині, Литві, США. У його репертуарі були думи, козацькі, стрілецькі та пісні на слова українських поетів, власні твори. Свого часу репортаж про Миколу Литвина та його брата зробив Василь Симоненко.

В літературному доробку Миколи Степановича збірки поезій, оповідань та повістей. «Лети, павутино!» – збірка повістей, присвячена видатним українським композиторам (1990), «Струни золотії» – повість-есе, присвячена дослідженню витоків та історії українського кобзарства (1994), книги музичних творів.

Василь Степанович був лауреатом Літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького (1993), Літературно-мистецької премії імені Олени Пчілки (1995), Літературно-мистецької премії імені Володимира Косовського. Він – заслужений артист України, перший голова Спілки кобзарів України, лауреат премії фонду Т. Г. Шевченка, співзасновник Стрітівської школи кобзарського мистецтва, відмінник освіти України. Нагороджений почесним знаком «За подвижництво в українській культурі», орден «За заслуги» (Україна) ІІІ ступеня.

У його репертуарі понад 250 пісень, 170 з них – власні мелодії на слова українських класиків та сучасних поетів: «Дума про матір» на сл. Б. Олійника, «Народе мій» (Вступ до поеми «Мойсей» Івана Франка), «Чародійна кобзо» на сл. А. Литвина, «Посланіє» на сл. Т. Шевченка, «Рятуйте, люди пісню» на сл. П. Перебийноса. Але переважали давні українські народні пісні, серед них: «Ой не пугай пугаченьку», «Про Супруна», «Про Морозенка», лемківська пісня «Будь здрава землице», «Гей браття, опришки»,уривок із Слова про Ігорів похід – «Стогін Русі» та багато інших.

Намагався створювати пісні, які на даний час найбільш актуальні за давньою традицією кобзарів: «Народе із Трипільських запорогів» на сл. Б. Олійника, «Отут з Трипілля наш пречистий виток» на сл. Г. Іванченка,  «Не ділім Україну», на сл. С. Борщевського, «П'ята колона» на сл. С. Цушко, «Я єсть народ» на сл. П. Тичини, «Українці, вчуймо голос крові» на сл. А. Литвин. Автор власних творів: «Вітер віє – поле мріє», «Вийшов місяць і зоря», «Ой у полі, полі», «Вітер виє, вітер віє», «О,Лель! О, Батьку! Ой світи» та ін.